• З роси й води!

Дорога наша Людина

ЧИТАЧАМ «Сільських вістей» добре відоме ім’я давнього автора і щирого друга газети Володимира Яковича Бурбана. Письменник, публіцист, дослідник вітчизняної історії знайомить нас із біографіями славетних українців, викладаючи цікаві маловідомі факти, що робить його розповіді захопливими та живими, геть далекими від статей, в яких автори лише констатують невиразні біографічні відомості особистості.

28 жовтня Володимирові Яковичу виповнилося 85 років. Народився ювіляр 1937 року в селі Богданівка нині Волочиського району Хмельницької області. 1959-го закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював завучем у школі с. Велика Медведівка на Хмельниччині. Почав писати для районної газети…

Затим обіймав відповідальні посади — головного редактора журналів «Ранок», «Українська культура», відповідального секретаря журналу «Всесвіт», директора видавництва «Молодь», заступника голови правління товариства книголюбів України, шеф-редактора газети «Друг читача», директора Державної бібліотеки України для юнацтва. З 2002-го по 2009 рік працював головним редактором газети «Культура і життя». У перекладах Володимира Бурбана з російської, польської, білоруської мов до українського читача свого часу прийшли твори цілої когорти письменників, які сьогодні вважаються класиками національних літератур. За публікацію статей про українських письменників, високохудожнє, оригінальне втілення національного характеру в написаних творах В. Я. Бурбан удостоєний літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького. Він є членом Спілки письменників України, заслуженим діячем культури України.

Щиро вітаємо Володимира Яковича з поважним ювілеєм. Бажаємо наснаги, життєвих сил, довгих років. З роси й води, дорога наша Людино!

А читачам пропонуємо нову розповідь ювіляра.

Постаті

Вірив у величне майбутнє України

Ім’я нашого співвітчизника — Володимира Івановича Вернадського (1863-1945) — сяє у плеяді найобдарованіших людей планети.

СКАЖІМО, однією з найуніверсальніших особистостей в історії людства вважається Йоганн Вольфганг Гете, автор знаменитої драматичної поеми «Фауст». Видатний поет і прозаїк був ще й художником, скульптором, архітектором, критиком, актором, режисером, ботаніком, фізиком, геологом, астрономом, юристом, істориком, фінансистом...

До наймогутніших умів людства належить і Леонардо да Вінчі: живописець, скульптор, музикант, учений, інженер.

В особі ж українця Володимира Івановича Вернадського маємо видатного мислителя-природознавця, який поєднав у собі мінералога, кристалографа, геолога, ґрунтознавця, хіміка, біолога, основоположника геохімії й біохімії, автора досліджень з радіології, гідрогеології, теоретичних розробок про рідкісні й розсіяні елементи. Організував пошук і вивчення радіоактивних мінералів. У колі його інтересів — історія науки, зокрема філософії, слов’ян, проблеми вищої освіти.

Ідеї Вернадського лягли в основу вчення про біосферу.

Втім, генієм із майбутнього його можна назвати за наукове обґрунтування теорії про ноосферу. Зміст цього поняття нелегко збагнути, як і, скажімо, теорію відносності Альберта Ейнштейна. Ноосфера, пояснюють популяризатори науки, — це поєднання антропосфери — сукупності людей, техносфери — огрому всього створеного людиною та соціосфери — сукупності суспільно-політичних, культурних і наукових здобутків людської цивілізації. Земній ноосфері, очевидно, немає аналогів, принаймні у ближчому Всесвіті. Руйнація будь-якої складової загрожує існуванню ноосфери загалом. А що ж маємо сьогодні, коли навіжений рашизм розмахує атомним факелом? Невже ж таки світ не схаменеться і не вилущить із тіла планети цю ракову пухлину?..

Автор учення про ноосферу мав, можна сказати, багатосферний родовід. Прізвище пішло від італійця Верни, литовського шляхтича, котрий воював під проводом Богдана Хмельницького, за що й був страчений поляками. Прадід, запорозький козак, закінчив Києво-Могилянську академію. Мати Володимира Івановича походила з греків. Її дід, генерал-майор артилерії, був типовим представником старого малоросійського козацтва, говорив майже виключно українською мовою. Рідний дядько матері — М. І. Гулак, член і один із керівників славнозвісного Кирило-Мефодіївського братства.

Батьки Володимира Івановича — корінні кияни, добре знали українську мову, мати чудово співала українських пісень. У сім’ї панував культ науки. Батько, Іван Васильович, був ученим-економістом, професором політекономії. Мати, Марія Миколаївна, щиро пропагувала праці чоловіка, писала статті на теми виховання.

Пішов у велику науку й їхній син Володимир, випускник природничого відділення Санкт-Петербурзького університету, де його, до речі, називали «упертим українцем». Надалі — професор Лондонської школи слов’янських студій, член паризької Академії наук, чеської Академії наук і мистецтв, інших поважних наукових закладів Європи. Уславив українську науку як член Наукового товариства імені Шевченка.

Володимиру Івановичу належать близько 400 наукових праць, у тому числі іноземними мовами.

Які ж його особливі заслуги перед Україною? Він насамперед організатор і перший президент Академії наук України, створеної за часів гетьмана Скоропадського. Її урочисте відкриття 1918 року стало одним із перших вагомих кроків України до цивілізованої Європи. Хоч обставини склалися так, що Володимир Іванович змушений був покинути Україну, працювати в Москві та Ленінграді, він постійно приїздив на Батьківщину, словом і ділом підтримував українські наукові сили. Деякий час був професором Таврійського університету в Сімферополі.

Не можна оминути такого важливого питання, як становлення національного самоусвідомлення Володимира Вернадського. Як уже зазначалося, воно починалося у сім’ї, під її впливом. Ще юнаком Володимир, який народився у Петербурзі, записав у щоденнику: «Страшенно утискують українців... У Росії зовсім заборонено друкувати книги українською мовою. На канікулах з усією ретельністю візьмуся за неї. У Києві, коли в якомусь домі побачать пор-трет Шевченка, то його вилучають».

Перед Першою світовою війною, на хуторі Ковил-Гора у Шишаках на Полтавщині, де, до речі, є музей Вернадського, Володимир Іванович пише фундаментальну історико-філософську статтю-трактат «Українське питання і російська громадськість», в якій, зокрема, наголошує, що «українська (малоросійська) народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність із національною свідомістю. Національна самосвідомість українців розвинулася на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що пов’язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму».

На жаль, Володимир Іванович не бачив Україну як самостійне державне утворення, він уявляв її лише членом «світової єдності вільних народів»...

Його відносини з владою, особливо більшовицькою, були напруженими. Він увесь час відчував недовіру владців, особливо за свою «Скоропадщину». Так тривало роками. Уже в недавні часи, коли в журналі «Соціалістична культура», який я редагував, вирішено було опублікувати статтю Вернадського «Українське питання і російська громадськість», редакційний сексот доповів про неї в ЦК. Мене викликали «на килимок», і стаття вийшла з купюрами.

...Сучасниця В. І. Вернадського, відома історикиня Наталія Полонська-Василенко, яка добре знала Володимира Івановича, сказала: «Це був учений світового масштабу, громадянин всесвітньої республіки, ім’я якої — НАУКА».

Серед зображень видатних українців, розміщених на наших національних банкнотах, є і портрет Володимира Івановича Вернадського з його словами: «Я вірю у величне майбутнє України».

Віримо й ми.

Володимир БУРБАН.