Наша пошта

З турботою про знедолених

Володимир КЛЕПАЦЬКИЙ.

Хмельницька область.

Фото автора.

БУДИНОК-ІНТЕРНАТ для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю — скільки в цих словах суму, безвиході… Одні залишились як перст, без підтримки родин, бо таких не мають, інші кинуті напризволяще власними дітьми (якщо їх можна так назвати) та забуті ними.

Останнім притулком для самот-ніх престарілих, котрим уже важко самостійно себе доглянути, і яким, окрім державної пенсії, іншої допомоги чекати нізвідки, став будинок-інтернат у селі Ліщани колишнього Ізяславського, а нині Шепетівського району Хмельницької області.

Створений він у грудні 1989 року ще за місцевого колгоспу імені Т. Шевченка для сільських жителів поважного віку. Був підпорядкований Ізяславській районній лікарні як окремий медичний заклад. 2002-го перейшов під крило Хмельницького обласного управління соціального захисту населення, а з 2010-го його опікуном стала Хмельницька обласна рада. Ліщанський будинок-інтернат розрахований на сорок ліжок, його очільницею обрали місцеву жительку медсестру Тетяну Борисівну Безкоровайну. Загалом у штаті 25 працівників. Має ця соціальна установа автомашину «Газель», власну кочегарку, коня, невеличку свиноферму, 1,7 га поля, де вирощують зернові та городні культури. В окремому будинку розміщена простора кухня, на якій кухарі Тетяна Юріївна Юзик і Галина Іванівна Горох щодня чаклують над приготуванням для своїх пацієнтів смачних страв.

На повному державному утриманні нині доживають свій вік у Ліщанах 39 одиноких мешканців району, 14 з яких — жінки. Є серед них прикуті до ліжка тяжкою недугою, каліцтвом. Середній вік пацієнтів закладу — близько 80 років, а найстаршою мешканкою є 95-річна Ганна Франчук з Ізяслава. Обслуговуючий персонал до своїх підопічних максимально уважний, до кожного виявляє турботу. Радістю та вдячністю світяться обличчя бабусь і дідусів, коли до них приходять школярі та працівники будинку культури, аби провести концерт. Не забуває про знедолених і голова місцевого фермерського господарства «Агро-Інвест» Петро Миколайович Павлюк, який не тільки надає допомогу інтернату транспортом, ремонтом приміщень, а й знаходить час, щоб особисто привітати його підопічних зі святами. І хоч отримувати подарунки приємно, та не ними найбільше тішаться старенькі, а приділеній увазі та посіяному в їхньому серці теплому слові, що на якийсь час заступає одноманітні сумні думки.

Ось так тихо і спокійно живуть мешканці цього інтернату, розміщеного, до речі, в дуже мальовничому і затишному куточку, де багато дерев і квітів. Харчуються чотири рази на день. На це та інше витрачають 75% пенсії, решту одержують на руки.

Зі щемом у серці залишав я оселю самотніх, але не кинутих напризволяще людей, доля яких на фініші стала нелегкою.