Наша пошта

I засміються наші поля

Софія СОРОКОВА.

Бориспільський район

Київської області.

НАПИСАТИ листа до редакції мене спонукала стаття Юрія Бутусова «Мусимо привчити владу говорити правду» («СВ» за 28.08 ц. р.).

…24 лютого вранці дочка зайшла до кімнати і зі сльозами в голосі сказала: «Мамо, війна…». І защеміло моє вже зболене старече серце, і спливли у пам’яті страшні дні далекого 1943 року, коли наше невеличке село над Дніпром жорстоко бомбили фашисти. Тоді було знищено всі колгоспні будівлі, близько сотні хат. Адже біля Зарубинців, схованих у ярку, будували перший дерев’яний міст на горезвісному Букринському плацдармі.

З мого невеличкого села на війну призвали 121 чоловіка, половина з яких не повернулася до рідних осель. Понад 50 зарубинців загинули внаслідок бомбардувань; дітвора розряджала міни, снаряди, люди помирали від хвороб, бо не було ліків… Великих втрат зазнало не тільки моє, а й чимало інших сіл і міст по всій Україні.

Двічі нас евакуйовували: 1941-го німці у свій тил, а 1943-го — вже наші, на лівий берег Дніпра, аби зберегти селянам життя. Коли «закрили» Букринський плацдарм і перейшли на Лютізький, зарубинці повернулися до свого милого, хоч і сплюндрованого села, і вельми раділи, що вдома. Жили в землянках, у вцілілих хатах по дві-три сім’ї, але виношували плани, як відродитися. Фронт покотився далі на захід, а мої працелюбні односельці взялися відновлювати хати, колгоспні будівлі, соціальну сферу. Будували із саману. Добре, що рудої глини в нашому краї вистачало. Завзятість, жага до життя перемагали всі незгоди.

У 1944 році для дітей поновили навчання. Під школу відвели вцілілу хату, класи були спарені, замість парт — «козли», «Буквар» один на всіх. Але вчилися! Прагли знань, щоб «вибитись у люди».

Після перемоги додому повернулися батьки та брати й також стали до відбудови села, відродження зарослих бур’янами та кущами колгоспних ланів. Держава надала колгоспові вісім корів, пару коней, п’ятеро овець (всю худобу 1941-го евакуювали на схід, у Полтавській області здали в колгосп). Орали поля, домашні городи не тільки кіньми, а й коровами. Лани скопували солдатськими лопатами, сіяли, жали та молотили зернові вручну, а ми, діти, ходили збирати колоски, аби ніщо не пропало. «Все для фронту, все для перемоги».

1950-го побудували школу і магазин. 1952-го почав діяти клуб. Звели приміщення для сільської ради, пошти, контори колгоспу. Коли старші люди згадували ту війну, то казали: «Не дай, Боже, нашим дітям та внукам таке пережити». Але маємо те, що маємо, і твердо віримо: ця жорстока битва завершиться цілковитою перемогою України, і на розмінованих полях заколосяться жита і пшениці, й вийдуть на ниви сучасні трактори-комбайни, і не літатимуть над головами смертоносні ракети та дрони.

Україна переможе, Україна відродиться, соняшниково засміються наші поля, ліси, річки, озера, і люди житимуть вільно на рідній землі!