|
|
|||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
Версія для друку На головну На сторожі мирних світанків Інна ОМЕЛЯНЧУК. Рівненська область. На майдані Незалежності в Рівному чи не щодня проводжають в останню путь захисника. Чи захисників… Люди стишують ходу, плачуть і моляться. За упокій зболених за Україною душ наших небесних соколів. У громадах краю Героїв зустрічають на колінах. СЕРЕД загиблих і працівники рівненської кооперації та члени їхніх родин, котрі разом з усією країною гідно стали на її захист. Ще на початку липня поховали молодшого сина продавця гощанського кооперативного магазину №5 Зої Кушнір. А нещодавно — чоловіків бухгалтера «Продоб’єднання» Березнівського райспоживтовариства Ольги Мельничук та продавця з магазину села Богуші Оксани Шельчук… Вічна та світла пам’ять нашим звитяжцям. А живі продовжують боронити Батьківщину та мститися за загиблих. Воюють чоловік заступника голови правління Гощанського райспоживтовариства Оксани Мельничук, сини бухгалтера Оксани Дмитерчук та продавця магазину села Жаврів Наталії Гончарук, чоловік продавщиці з Бочаниці Надії Грицай, брат Ірини Сумченко з магазину «Літо» в Дорогобужі, зять продавця з Горбакова Зої Войтович, чоловік продавця гощанського магазину Анни Дацюк… Сам же голова правління райспоживтовариства Ігор Смикало поєднує керівну посаду з участю в територіальній обороні громади. Ще більше соколів, які тримають над нами небо, у лавах вихідців з міста Березне. — 42 представники дружної кооперативної родини, серед яких — наші працівники та їхні найближчі родичі, сьогодні боронять Україну, — розповідає голова правління Березнівського райспоживтовариства Катерина Чухрай. — Усі як один сказали, що хто ж вас захистить, як не ми? А ви вже тут собі раду дасте. Ми передали на фронт дві машини — вантажівку та «Мерседес-спринтер», уже не кажу про постійну допомогу на спорядження та харчування бійців. — З перших днів на війні наш бухгалтер Олександр Корнійчук, — каже голова правління споживчого товариства «Здолбунівське» Оксана Солтис-Шолудько. — Він прийшов до нас на роботу в 19 років, одразу після кооперативного технікуму. Згодом пішов в армію, причому сам попросився: в той час, коли всі, навпаки, уникали служби. Ні, каже, я віддам борг державі — служив неподалік Одеси в Сухопутних військах. А 24 лютого Сашко сказав: «Мені треба йти захищати Вітчизну!» Місяць проходив бойове злагодження на Рівненщині, потім воював на Ізюмському напрямку… Нині він на «нулі» біля Запоріжжя. Дух у нього піднесений, бойовий. І так, каже, в усіх побратимів. Молимося за нього й за всіх наших захисників. Пані Оксана перераховує мені усіх своїх працівників, чиї найближчі родичі захищають наші з вами мирні світанки… Кожному намагаються допомогти, акумулювавши певні кошти. В серпні здолбунівські кооператори також передали для потреб фронту мікроавтобус «Мерседес-спринтер». …А голова правління Зарічненської райспоживспілки Олена Мересьєва поспішає до обласного госпіталю ветеранів війни в Клевані — неблизький шлях, але саме тут лікується після важкого поранення на «нулі» її чоловік Ігор. «Мого судженого коло Сєверодонецька Господь уберіг, хоча від того світу відділяли частки секунди, — плаче й радіє водночас Олена. — Перед ним я не плачу, навпаки: запевняю, що все буде добре. У відповідь мова одна: підлікуюся, каже, і до своїх, — у мене ще там борги перед окупантами лишились…». Проходить реабілітацію після складного поранення син головного бухгалтера Березівського сільського споживчого товариства Ніни Кузьмич, який повернувся з передової… Чоловікові бухгалтера Дубровицького ГРП Марії Красько — 57. Але він у перші дні війни сам прийшов до військкомату: «Я служив в армії, маю досвід, зрештою, це мій обов’язок — захищати Батьківщину», — отак і сказав. Сьогодні Микола Адамович охороняє стратегічні для нашого краю об’єкти. А ось продавець із Тинного Віра Коток побивається як та пташка: її син — у списках зниклих безвісти. Як же вона мріє почути отих три заповітних слова: «Мамо, я живий!»… …Відчувалося: людям важливо, що цікавлюся їхніми болями, позаяк дуже вже чуттєвими були наші розмови. У них — сльози, тривога, але не розпач. Навпаки: нестримне бажання перемоги. Хочеться доїхати до кожної матері, дружини, сестри… Щоб поговорити очі в очі. Щоб підтримати добрим словом. І написати про кожного Воїна — для нас. І для тих, хто житиме в Україні після нас. Щоб усі знали про найкращих представників непереможної нації, якою слушно захоплюється світ. Версія для друку На головну |
Визволили героївЧитатиКоштів, кажуть, достатньоЧитатиВкладаються в майбутнєЧитатиДовідка не потрібнаЧитатиОсвітянам доведеться важкоЧитатиГенератори єЧитатиНе втрачаємо оптимізмуЧитатиВід таких сусідів...Читати |