• Глибинка у вогні

Оріхів живе, чекає Перемоги

Тамара Курочкіна.

Запорізька область.

З болем і надією дивиться на світ змучений Оріхів. Фото з відкритих джерел.

Не спиться ночами від гірких думок, невідворотних втрат, сплюндрованого ворогом життя. Спокою нема — як переживемо ці люті часи, яке майбутнє чекає на наших дітей та онуків.

БОЛИТЬ у мене серце за рідний Оріхів, в якому народилась і жила до квітня цього року. Довелося виїхати до обласного центру, коли поруч будинку почали рватися рашистські снаряди.

На зв’язку і думками з містом. А ситуація там погіршується, ворожі обстріли можуть тривати 14 годин поспіль. Ворог застосовує всі види озброєння: гради і міномети, заборонені фосфорні бомби, — спричиняючи численні пожежі, перетворюючи на руїни будівлі: багатоповерхівки і приватні житлові будинки, магазини, заклади культури, об’єкти інфраструктури. Офіційно зареєстровано близько двох тисяч руйнувань, обласна влада констатує, що Оріхів ворожими ракетними обстрілами зруйнований майже на 70 відсотків, в деяких населених пунктах району залишається лише 20 відсотків жителів.

Катма газу, електро- і водопостачання, розбито трансформатори, порушено електромережу. Працівники РЕМ прагнули відновлювати останню під обстрілами. У жовтні, виконуючи аварійні роботи біля п’ятиповерхівки, внаслідок обстрілу загинули двоє енергетиків, а троє дістали важкі поранення. Знала особисто цих молодих чоловіків, що стали жертвами ворожого «прильоту», горе їхніх родин ні з чим порівняти не можна. А статистика загиблих і поранених з числа міського цивільного населення пригнічує.

Нещодавно ми з чоловіком побували в Оріхові — мали забрати деякі речі та продукти, бо зимувати доведеться не вдома. Побачили в центрі жахливу руйнацію, зранені обстрілами і ударними хвилями знайомі до болю будівлі нашої затишної вулиці. Постраждало і житло, в якому мешкали мої батьки, — будинок стояв понад 120 років, поки не прийшли зайди.

Біля сусіднього будинку — місце, облаштоване для приготування їжі. Оріхівці, які з різних причин залишились у місті, скооперувалися, змурували піч, на якій і борщ можна зварити, і пиріжків насмажити. Пристосувалися до умов воєнного часу. Поруч — підвал, де люди ховаються під час тривог. І при цьому не втрачають віри, оптимізму і навіть почуття гумору.

Об’єктивно інформує земляків про ситуацію в Оріхові у соцмережі заступниця міського голови Світлана Мандрич. Про надання населенню гуманітарної допомоги, про передавання генераторів у два села громади, про роботу будівельного «батальйону» і працівників КП «Благоустрій», виїзди рятувальників на гасіння пожеж після обстрілів...

Тепло розповідає Світлана Мандрич про соціальних працівниць, які під обстрілами щодня на велосипедах відвідували підопічних. Світлана Ромашко, Ніна Піхуля, Наталія Лічман, Світлана Жукова, Олена Адаменко, Валентина Лось, Тетяна Фокіна, Жанна Проценко із центру соціальних служб обслуговували 105 людей поважного віку, прибирали, мили, забезпечували хлібом й іншими харчами найбільш уразливих земляків, які не мають рідних чи близьких. Перед очима соціальних працівників життя у війну постає й у жорстоких реаліях, наприклад, траплялися дорослі діти, які, рятуючись від небезпеки, залишали своїх хворих матерів і батьків, хтось із подружжя відмовлявся од своєї лежачої половинки. Такі випадки поодинокі, загалом місто стійко переживає біду. А більшість із полишених напризволяще немічних людей уже евакуювали до спеціальних інтернатів на захищених територіях України.

Світлані Мандрич і міському голові Анатолію Хворостянову з командою однодумців — депутатів, волонтерів — доводиться щодня вирішувати безліч невідкладних організаційних питань, зокрема й щодо підготовки до зими. Провели перемовини з представниками Міжнародного Червоного Хреста про надання допомоги у придбанні твердого палива для тих мешканців громади, хто має такі котли. Займаються пошуком альтернативи опалення для тих, хто грів оселі газом.

У коментарях до повідомлень Світлани Мандрич у фейсбуці — багато вдячних слів, але вистачає й негативу. Мені запала в душу її відверта відповідь критикам: «Мене ніхто не вчив ненавидіти, мене вчили любити, кохати, співчувати, допомагати. Мене ніхто не вчив воювати і ніхто не вчив жити й працювати в умовах війни. Якщо вважають, що я працюю погано, я піду з посади, але тільки тоді, коли ворог тікатиме з нашої України. Вже добре знаю, що не задоволені й розпускають плітки лише ті, хто чекав «руській мір». Не дочекаєтесь, тікайте разом з рашистами. Хто хоче допомогти землякам, ставайте до роботи…»

Хочеться побажати оріхівцям витримки і сили духу. А ми зі статусом тимчасово переміщених осіб найбільше мріємо його позбутись і повернутися до рідного міста. Додому!