Наша пошта

Рядки з мережі

Читала і занотовувала
Лариса ПИЛИПЕНКО.

«У БУДИНКУ моєї дочки тривають вибори нового правління ОСББ. Обговорюють кандидатів. Дев’ять поданих заявок у сукупності мають чотирнадцять вищих освіт. Старий голова поки що побив тимчасового в.о., подано заяву до поліції. Я зрозуміла, що на цьому ОСББ можна ворожити щодо майбутніх виборів усієї України, як на кавовій гущі».

* * *

«У дворі дядько слухає по смартфону про російську мобілізацію і водночас підрізає дерева на зиму, порається біля кущів. Це Україна...»

* * *

«Інколи ланцюжок різних подій призводить до дивовижних результатів. Сьогодні закінчили плести маскувальну сітку 9х6 Людмила Попович і її команда. На цю справу саме вона згуртувала своїх подруг, а вже до них приєднались ВПО (внутрішньо переміщені особи). Заходиш до приміщення — і потрапляєш у неймовірну атмосферу, зігріту теплом їхніх сердець, відтак цей позитив передається сітці. Люди, ви дивовижні. Скільки знань, вмінь, тепла і сили, отієї внутрішньої сили, яку не подолати, є у вас!»

* * *

«Осінь у селі. На городах все зібрано, крім гарбузів. Гарбузи лежать проти неба жовтими, сірими й смугастими боками… Вони лишилися самі на грядках. Великі, пихаті, пузаті. Час від часу на різних городах до гарбузів підходять чоловіки. Вони курять цигарку і дивляться на гарбузи. Нічого не кажуть. Тільки думають: «Що з вами робити, гарбузи?»… «Не знаємо, — начебто відповідають гарбузи. — То твої проблеми».

— Ходить гарбуз по городу! — починаю я здалеку діалог зі своїми гарбузами…

— Ой, — перекривляють мене пузаті і пискливим противним голосом нібито ведуть далі, — питається свого роду… Скільки можна? Щороку одне й те ж. Не ходимо ми ні по якому городу, робити нам більше нічого. І роду в нас нема ніякого. Ми нікого не любимо. Ми самі по собі, йди звідси…»

* * *

«От цікаво, скільки років має минути після цього масового «ісходу» російськомовних чоловіків до Казахстану, Грузії та Фінляндії, поки туди прийдуть «зелені чоловічки» «асвабаждать руско-язичноє насєлєніє», яке там «прітєсняют»?

* * *

«Постійно думаю про це. Вбито, скалічено тисячі людей, зруйновано/втрачено майно. Хто і як це буде компенсовувати? Де чіткі, прозорі механізми фіксації та оцінювання? Куди звертатися людям? Де дістати правову підтримку? Що робити, коли згоріли всі документи? Хто і як фіксує завдані збитки (фізичні й моральні)? Які механізми контролю виплат?

Практичний приклад. Після нещодавніх атак на місто вибухом вибило вікно. Приїхали комунальники, видали тонку плівку розміром з вікно. А далі що? Попереду зима.

А що робити, коли загинула самотня людина? Забути?!».

* * *

«Живемо з надією на якомога скоріше визволення. Сіємо озимину в окупації, а збирати хліб плануємо з великою, непереможною, вільною Україною!».

* * *

«Не розумію, що діється з людьми у світі? У таджиків є таке прислів’я: «Якщо мурахи об’єднаються, вони здеруть шкіру навіть із розлюченого лева». Страшно подумати: така велика планета населена народами, і всі з цікавістю дивляться, як знищують Україну, маючи змогу просто ліквідувати страшний гнійник на землі. Якісь обіцянки, колись щось дадуть, можливо, подивляться, поміркують. А коли вигрібали солідну зброю у працьовитого довірливого українського народу в 1991 році під папірець, який називається меморандум, що думали, що обіцяли? Як назвати всіх, хто підписав? Де захист? У якому світі ми живемо? Треба не писати «тримаймося», а щось робити. Де наші багаті люди, які так красиво говорять, де їхні гроші? Чому не працюють на захист України? Населення віддає останнє, що має, а заможні?».

* * *

«У кожній країні своя державна мова. І коли виїхали з України до іншої країни, то вчать мову і спілкуються саме тією мовою, а не російською, якою з дитинства говорили. Тоді такі часи були. А нині послуговуватися мовою ворога просто непристойно. Вивчайте нашу рідну, солов’їну».

* * *

«Люба сьогодні дала яблук, які вродили в Бучі. Каже: «І дому вже нема, і господарі вже ніколи не повернуться, а яблуня не знає: яблука смачнючі, диво, а не яблука. Бери, посмакуєш». Сиджу ось тепер, дивлюся на них. І дому вже нема, і господарі ніколи не повернуться, а яблуня не знає. Кляті окупантські свині, щоб ви повиздихали, всі до одного!»

* * *

«Нещодавно мене запросили у Литовський національний драмтеатр, де відбуваються репетиції вистави про українських біженців. Поспілкувалися. Литовці спитали: «Невже правда, що в Запоріжжі під обстрілами люди живуть нормальним людським життям? Святкують дні народження, зустрічаються, співають, пораються в садку, ходять у кафе»... Підтвердила, що це справді так. Мій чоловік, наприклад, продовжує будувати приміщення для свого нового театру. Власноруч і за допомоги друзів. Коли йому кажуть: «Але ж сюди може поцілити ракета!», — відказує: «Але ж треба щось робити, життя триває».

* * *

«Жити біженцем або як ВПО вкрай важко. Навесні й улітку я мешкала у Львові, все було чудово, поки не закінчилися гроші, а я, до всього, ще й втратила роботу, працювала дистанційно. А безоплатно тебе ніхто ніде не триматиме. Хіба що в дуже незручних умовах — хостел тощо. Тому вдома хоч і небезпечно, зате набагато дешевше. Ось такий феномен. Відчути його за розповідями інших неможливо, треба тільки пережити самому. Так це я — доросла самостійна людина, а як тим, хто з малими дітьми чи зі старими родичами, які потребують постійної допомоги? Поза домом організувати все це дуже складно».