Наша пошта

Рядки з мережі

Читала та нотувала

Лариса ПИЛИПЕНКО.

«У НАС є кутя. Щоправда, складники для неї збирали по всій Ризі два дні, а мак так і лишився немеленим. Бо макітри нема, а перетертого маку тут годі знайти. Але то вже таке. Кутя є, і ми є, розкидані, як те зерно, одне від одного на тисячі кілометрів. Головне моє бажання до першої зорі — щоб наступного року колядували всі разом у себе вдома, у вільній Україні.

Сьогодні за вікном білий сніг, і рік щойно розпочався — так само чистий і новий, сповнений надій. Чи думала Мати Божа, коли взяла до рук своє дитя, що все може бути інакше? Чи сподівалася, чи мала надію?

Ми маємо. У час, коли світ завмер між минулим і майбутнім, за пів подиху до крику новонародженого, говоримо одне одному: «Наступного року в Києві. У Харкові. У Запоріжжі. В Маріуполі. У Донецьку».

_{* * *}

«Передаю водію маршрутки 200 плюс дві гривні. За п’ять хвилин отримую решту з п’яти-ста. Шукаємо, хто дав пів тисячі. Не знаходимо, повертаємо зі словами: «Ви так нахазяйнуєтеся!» Передає мої 190. Наші люди дуже свідомі».

_{* * *}

«Я в порядку, дякую. Все добре». Ці слова — рекордсмени року, я їх повторювала безліч разів. «Не хвилюйся, все нормально». «Нічого, діти не злякалися». «Не страшно, ми у нормі. Пильнуй себе». «Дякую, що запитали, ми тримаємося». «Нині головне перемога, працюємо. Дякую».

Сьогодні мені хочеться видихнути, зупинитись і повторити те саме, але більш вдумливо. Я хочу отримати своє життя назад. Я хочу, аби воно стало таким, як раніше. Я хочу свого найкращого у світі чоловіка вдома живого і здорового, з перемогою. Я хочу, щоб малюк нарешті обійняв тата і щоб вони більше не розлучалися, й усі важливі дитячі справи робили разом. Я хочу, аби наступного року наша велика сім’я зібралася за одним столом і ми святкували, а не сумували».

_{* * *}

«Хто й коли міг би подумати, що по містечках, селищах, селах Запорізької області пройде розлам цивілізацій? Уже 10 місяців, як східна та південна частини нашого краю окуповані. В Запоріжжі просто неба неподалік мерії відбувається спонтанна виставка постерів на підтримку мешканців загарбаних запорізьких та приазовських територій. Раніше до цих населених пунктів ставлення було почасти досить скептичним — мовляв, що хорошого в тій провінції? З початком же війни та окупації ми навчилися цінувати кожний квадратний метр своєї землі. І все, чого ми хочемо тепер, — це повернути собі своє».

_{* * *}

«Друзі, увесь день я відчуваю ваші обійми. Сотні рук віртуально потисли мої руки, потримали за плечі, сотні людей прошепотіли на вухо: «Тримайся».

Подивіться на суму, яку ми зібрали сьогодні для наших бійців одного з підрозділів. Я щойно перерахувала хлопцям 126 661 гривню, які вони витратять на дуже потрібні речі. Сказати, що вони вражені, — нічого не сказати. Сказати, що я почуваюся зворушеною, — нічого не сказати. Мене переповнює ніжність, глибока вдячність і гордість за наших людей, гордість за те, що я теж українка, що ми з вами однієї крові й однієї породи. Я не зможу, напевно, відповісти на всі привітання і особисто подякувати кожному, але прийміть мою щиру молитву за вас, друзі, з побажанням переможного і прихильного до вас року».

_{* * *}

«Більшість із нас ціле життя накопичує на житло, вкладає в нього все, можливо, ще таку-сяку машину придбає, ну і найнеобхідніше для комфортного побуту. А потім приходять асвабадітєлі, яких не запрошували. Але ж пам’ятаймо: день нашої перемоги не за горами. Тож не розпорошуйтеся на вивчення польської, чеської, французької мов, а вчіть нашу, українську, аби бути гідними тих, хто віддав життя за все, що зветься Україна!»

_{* * *}

« — У нас, в українців, найбільш сентиментальна культура у світі.

— Ну, якщо твоя прабабця померла з голоду в 1933-му, прадіда-священника повісили у його ж дворі 1939-го, ще один прадід пропав безвісти в УПА, діда вбили німці, другий дід згинув у Сибіру, а батько з дипломом доктора філософії 30 років працював кочегаром, то, мабуть, ти маєш право на сльозу…»

_{* * *}

«Дерево роду і сила роду на наших із дочками вишиванках — зв’язок мертвих, живих і ненароджених. У тому є сила нової України: зберігати історичну пам’ять, жити і наповнювати життя сенсом, народжувати дітей і передавати їм нашу культуру, історію. Дякуємо ЗСУ, що тримають небо над нами».

_{* * *}

«Журналісти одного з французьких видань, м’яко кажучи, здивувалися. Людина, яку їм представили як звичайного бойового медика піхотного батальйону, з’ясувалося, вільно володіє англійською. Перекладач спокійно курив біля магазину, його послуги цього разу не знадобилися. Ще більше здивувало представників іноземного ЗМІ, що людина у формі, бронежилеті та шоломі має науковий ступінь професора.

У цивільному житті Євген — фінансовий аналітик із чотирма вищими освітами за плечима. В нього дипломи Київського національного економічного університету, Національного університету імені Тараса Шевченка та Лондонської школи економіки. Купа наукових робіт у галузі фінансів, економіки та банківської справи. Але все це залишилось там, до 24 лютого 2022 року. Життя поставило вибір: працювати у теплому та затишному офісі або взяти до рук зброю, аби захищати свою Богом дану землю.

Євген обрав друге. Так переможемо!»

_{* * *}

«Стус — це Донецьк, Горлівка, Київ. Саме в такому хронологічному порядку.

У Вікіпедії чомусь пишуть, що поезією він зацікавивсь і почав перекладати в армії десь на Уралі. Мені здається, автори Вікіпедії трохи переоцінили вплив радянської армії на студента з Донбасу, але хай. Шляхи Божі незбагненні. Ми не знаємо, де просто зараз народжується, вчиться чи починає писати новий український пророк. Може, під руїнами, в окупації, в оточенні суцільних сєпарів і ненависників українського. В злиднях, у безпам’ятстві, у вагоні з примусово депортованими, з переписаним свідоцтвом про народження. У найбільш непідходящий час. Хтозна, звідки береться це зерно, що підриває мури».