Архів
Вівторок,
17 січня 2023 року

№ 3 (19995)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарНаша пошта
  Версія для друку          На головну

Священники, що виграють війни

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

Фото автора.

«Якщо писатимете, то не робіть із мене мученика», – усміхається панотець із Глушківки. У це далеке село біля Куп’янська на Харківщині батюшка Олег приїхав 20 років тому зі Львівщини. Таку непересічну особистість, певно, сама доля послала сюди опікуватись українськими душами.

СЛУЖИТИ Богові він мріяв із юних літ, але в радянські часи звичайному хлопцеві вступити до семінарії видавалося неможливим. До того ж духовні заклади тоді належали тільки москві, а за переконаннями Олег був українцем. Зважився висвятитися на священника, приєднавшись до Української автокефальної православної церкви, за часів незалежності. Спонукала до цього кроку й сімейна трагедія – хотів удень і вночі молитися за трагічно загиблого батька.

Надалі панотець опинивсь у Глушківці. «Село було дуже зросійщене, – стверджує він. – Це зараз тут кажуть: «Слава Ісусу Христу», — а раніше віталися тільки: «Здрастє». Пригадує випадок двадцятирічної давності. Йшов вулицею, а назустріч прямують двоє — один чоловік із села, а другий нетутешній. «Слава Ісусу Христу», — привітавсь отець Олег. «Он что, Бандера?» — долинули слова чужого. Взагалі ж більшість глушківців, окрім двох десятків парафіян, старались обходити панотця десятою дорогою.

«Мені тоді ніхто не допомагав», — згадує о. Олег під стінами храму, який постав на місці старої школи. Від напівзруйнованої споруди московські попи відмовилися. Вони звикли, що храми їм зазвичай дістаються вже готові, добротні. Можливо, якби знали проросійські чиновники й московське духовенство, що в отця Олега щось вийде, то і руїни не передали б. Це вже потім, коли в Глушківці зажевріє життя, священника намагатимуться підкупити, мовляв, переходь до нас — і матимеш блага... А він відповів, що давав присягу на Престолі й не може зрадити Бога та Україну.

Поки власними руками відбудовував храм, вимушений був спати у ванній кімнаті дитсадка, аж доки не підшукав помешкання. Родина виживала з городу, який уділили парафіяни. Обзавелися господарством, аби вивчити дітей. Певна річ, хотів знайти роботу, він музикант за освітою: у Дрогобичі закінчив музичну школу, музфакультет педінституту. Утім, скрізь відповідали: «От якби ви були з московського патріархату…» Це вже пізніше о. Олега взяли працювати вчителем музики в селі Грушівка.

— У нас тут є українці, і я поставлений, аби проповідувати їм Слово Боже, — певен панотець. — Розповідаю їм про Україну, її традиції, віру.

Заради цієї невеличкої «отари Божої» о. Олег попри всі труднощі тримався в селі. З нею він залишився й тоді, коли росіяни захопили громаду. «Ці страшні часи ми пережили як одна родина», — згадує батюшка. Він правив службу, а дорогою гарчала ворожа техніка й сунули з автоматами окупанти... Молитовник із молитвами за Україну та її воїнство ховав, коли хтось із парафіян повідомляв про небезпеку. Однак усе минулось. І тепер він показує мені ту книжечку, роздруковану на принтері, наче якусь реліквію.

Хоча в цьому храмі є і справжня цінність — дерев’яне розп’яття роботи відомого львівського скульптора. Отого, котрий створив пам’ятник В’ячеславові Чорноволу в Києві. У львів’янки, яка вмовила скульптора зробити хрест та їхала згодом із подарунком для храму в потягу, запитали попутники: «Що це?». «Я Бога везу на Слобожанщину», — відповіла вона. І в тому, мабуть, є правда, бо Господь таки допоміг нашим воїнам визволити Глушківку.

— Ви знаєте, під час окупації я багато розмірковував над життям, — зізнається отець Олег. — Дітей виростив, онуків ді­ждався. Отож не страшно було й помирати. Хотів тільки побачити хоч один наш літачок чи танк... А тепер село визволили, і я сподіваюся дожити до Перемоги, аби служити Богові урочистіше й натхненніше. Щоправда, мало що змінилося в селі. Хіба що колабораціоністи втекли, хтось із шанувальників «руского міра» прикусив язика. Але є і ті, хто став ходити до нашого храму. Я радію: Україна тепер і в Глушківці.

І коли панотець говорить, я згадую слова про те, що війни виграють не солдати, а вчителі й священники... Напевне, такі, як отець Олег.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Нарешті запрацює
Читати
Найдорожчі — харчі
Читати
Торгівля розвивається
Читати
Агресор має заплатити
Читати
Отримання — за рецептом
Читати
Iмпортуємо електрику
Читати
Перший новорічний мільйон
Читати
Сотні мільярдів держборгів
Читати
Непрощенний злочин
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове