Наша пошта

Рядки з мережі

Читала і нотувала

Лариса ПИЛИПЕНКО.

«У СУСІДНІЙ квартирі татко робить уроки зі своєю дитиною, вряди-годи звертаючись до неї українською. Скільки живу в цьому будинку, завжди чула з-за стінки виключно російську.

Це така душевна анестезія для мене, що навіть про війну на хвильку забулося, хоча фронт за 50 км з двох боків. Я в Україні...»

* * *

«Наші діти не мають ні чути, ні відчувати тривог, ні щодня здригатися від вибухів. І замість нормальних буднів у школах і дворах не повинні проводити дитинство у підвалах. Вони не винні, що у нашої країни хворий сусід. Діти мають право на щасливе життя без війни. А ми робимо все можливе, аби надати їм необхідне піклування і турботу. 100 дітей із Мелітополя та Мелітопольського району відправили на безкоштовний відпочинок у карпатський табір.

Це переселенці, які були змушені полишити рідні домівки і оселились у вільних від окупантів містах України.

Нехай хоча б тиждень вони побудуть просто дітьми, а не маленькими дорослими. А ми будемо підтримувати Збройні сили України і разом наближати перемогу».

* * *

«Херсон. Україна. Місто обстрілюють. Сьогодні обстрілювали центр.

Звуки вибухів добре чути і в нас. Крає душу трагедія в Дніпрі: крім болю за загиблими, осиротілими, пораненими, тими, хто втратив усе майно, є якийсь синдром тих, хто вижив, хоча розумію, що в нас теж не курорт. На тому тижні заходив до волонтерів, тут у нас під боком запрацював пункт допомоги.

За вікном гахнуло, та ніхто з присутніх не звернув уваги. Наші приготували їжу, аби пригостити гостей, однак десь бабахнуло і ті вирішили не затримуватися. Досить типова реакція тих, хто приїздить до міста. А до того був канадець, який знав українською лише слово «дякую», так той був більш безстрашний. Удома в нього залишилися дітки, але він вирушив допомагати нам і на обстріли реагував спокійно. Наші дякували йому, а він нашим.

Спасибі всім волонтерам, не байдужим до чужої біди, які підтримують нас у скрутний час!»

* * *

«У Львові звільнили вчительку української мови (завуча школи), за те що зробила зауваження дитині-переселенцю, порадивши говорити у школі державною мовою. Звільнили з приписом-забороною обіймати посади в майбутньому. Як?! Як таке могло трапитись у Львові? Чому змовчали вчителі? Де голос інтелігенції? Чому ніхто не відстояв, чому колеги не піднялися на бунт? Мать-пєрєсєлєнка пожалілася, що її рєбйонка прітєсняют. Відділ освіти прислав комісію із 12 защітнікофф — і вуаля — завуча звільнено! Львівські вчителі ганебно змовчали. Змовчали! Ви уявляєте, щоб у Польщі, Німеччині вчитель зауважив переселенцю відповідати на уроці польською/німецькою мовою і за це польського/німецького вчителя було звільнено? Ну, я ще розумію труднощі, що то іноземні країни і мова іноземна, а тут же переселенці в межах своєї країни!»

* * *

«Тепер купувати продукти у дніпровських супермаркетах — саме задоволення. Куди не стань, кого не спитай — звідусіль лунає наша солов’їна. Та не просто лунає, ллється, як чиста ріка, а її вимова така літературна, що не кожен львів’янин чи тернополець так зможе. Йду між рядів, чую, як мати із сином розмовляють. Не те що ідеально — відразу стає зрозуміло, що недавно перейшли на українську. Але це так тішить! Я сам донедавна навіть речення не міг сформулювати і дуже через це хвилювався. Проте мене підтримали і допомогли навчитися краще розмовляти українською мовою друзі в соціальних мережах. Я зрозумів, наскільки важлива чиясь підтримка. Тож тепер радо допомагаю іншим і сам продовжую вчитися. Дякую своїм добрим друзям — Олі з Києва, Світлані з Чернівців та львів’янці Марії. Це завдяки їм я тепер розмовляю державною не гірше за інших».

* * *

«Хто куди, а ми святкового дня вирішили поїхати в гості до котів. Наварили каші, купили корму, заправили свою стареньку колимагу, я взяла костур, бо з милицею не дуже зручно, — і гайда. Багатьох хвостатих, на жаль, не застали на місці, можливо, через негоду, зате всі годівнички на дачі порожні, лежанки в сараях затоптані — значить, усі або майже всі живі.

Зустрічали нас радо! А яких новеньких чотирилапих побачили на дачі! Отож Водохреще відсвяткували гарно — і свіжим повітрям подихали, і в гостях у котиків побували».

* * *

«Я не можу зупинитись: ще і ще раз переглядаю коляду в Лаврі. Сьогодні у чорній хмарі, яка так довго висіла над нашими головами, над нашими серцями, пробили величезну діру. Ви ж відчуваєте, наскільки легше стало дихати? Лавра так довго була в окупації. Ми так довго ходили попід її стінами, не підводячи очей, аби не бачити цієї відвертої наруги і не наражатися на погляд окупантів, які прекрасно знали, хто вони і хто ми, і упивалися своїм торжеством. Сьогодні росія програла. Їхні загони ще тримають околиці, але наш прапор уже майорить на головній вежі. Вітаю українців із нашою великою перемогою. По-хорошому заздрю тим, хто зміг побачити це на власні очі. Це пам’ять на все життя».

* * *

«У селі Терпіння Мелітопольського району російські зайди зрубали 400-річного дуба, одного з найстаріших на Запоріжжі. Товщина стовбура становила майже чотири людські обхвати, а висота дерева — сорок метрів. Пень окупанти покрили декоративною галькою. Мерзота!»

«Сьогодні ходила на пошту. Прийшла і кажу: «Хочу обміняти лампочку Ілліча на лампочку Вовсанича». А мені відповідають, що лампочок ще нема, і взагалі їм ніхто згори ще й не свиснув, тож їм до лампочки. Це в Запоріжжі. А як в інших містах? Уже міняють?»

* * *

«Холодно, особливо вночі. Втома. Депресія. Ліг поспати — знову ж таки, холодно і страхітливі сни сняться. Втомилися ми, воїни, дуже, все менше жартів, менше усмішок. Сидимо в ямі, у воді, в багні, згадуємо всіх, кого будемо обіймати, уявляємо зустріч із близькими, стискання рук, поцілунки, та... щастя, де ж воно?.. Хочеться дожити».