Радість буває і на передовій

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Донецька область.

Фото автора.

Із січнем відходять і три празники, які побували у гостях в українців. Хтось їх відзначив навіть за двома календарями — і по-новому, і по-старому. Для волонтерів же свята не відпочинок, а привід зробити більше справ, які наближають нашу перемогу.

ЮЛЯ Разуменко (на фото), з якою я їду в напрямку Бахмута, за професією ландшафтний дизайнер. Затребувана спеціальність у мирний час. Утім, для жінки все змінилося торік у січні, після слів Президента Володимира Зеленського в інтерв’ю американському виданню The Washington Post, що росія може окупувати Харків. Патріотична спільнота міста сприйняла їх як капітуляцію перед ворогом. Для Юлі це стало сигналом того, що потрібно готуватися до важких часів, до захисту міста. Так вона опинилася біля намету з написом «Усе для перемоги», де збиралося чимало харків’ян, готових чинити опір.

Тут плели сітки, збирали речі, потрібні для фронту, який уже з першого дня російського вторгнення проліг по кільцевій дорозі. Юля також усе це робила, а головне, відвозила зібране і виготовлене в окопи, на що не в кожного вистачає духу. Першого березня вона була в Харківській ОДА, коли туди прилетів рашистський «іскандер». Жінка дивом залишилася живою. Після цього вона сказала собі, що, раз Господь її зберіг, тепер займатиметься військовим волонтерством.

Певна річ, допомагати цивільним — добра справа, яка особливо цінувалася тоді, коли Харків майже оточили й ворожа артилерія прицільно гатила по спальних районах міста. Евакуйовувати жінок, дітей, літніх людей під обстрілами, завозити у підвали харчі було небезпечно. У перші воєнні тижні загинуло кілька харківських волонтерів, що рятували мирних жителів. Однак у «медалі» цивільного волонтерства є і зворотний бік. Поступово багато людей привчається до дармівщини, так званої халяви. Уражені цим вірусом поводяться, мов каліки, і навіть тоді, коли небезпека вже минула, замість того аби подбати про себе самим, починають нарікати на державу й волонтерів, які буцімто їм щось винні. Я особисто чув, проходячи повз черги по гуманітарку, претензії, що он учора були курка й консервовані ананаси, а сьогодні нема. Тільки й розмов про «президентські» та «заморські» пайки. До речі, якщо вже сьогодні люди, для яких дармівщина стала сенсом життя, створюють проблему, то що буде далі?..

Водночас «халявників» часто беруть завидки на військових: мовляв, у них зарплата 100 тисяч гривень, а їм ще й волонтери допомагають.

— А хто цим заздрісникам заважає заробляти стільки ж? — ставить риторичне запитання Юля. — Ти поживи в тому окопі бодай тиждень чи навіть день... Майже всі воїни, котрі від початку вторгнення перебувають на фронті, або контужені, або поранені, або обморожені. Тих добровольців, які прийшли у перші дні до війська, невпинно меншає, і насправді не так уже й багато охочих отримувати сто тисяч. Що будемо робити, коли люди закінчаться?..

Юлині слова повертають мене до минулого разу, коли ми були з нею в цьому ж підрозділі, куди прямуємо зараз. Тоді розмовляли з воїном із позивним «Данте». Він напередодні цілу роту вивів з-під обстрілу, нас зустрів у Слов’янську і проводжав на «нуль». Тепер його нема, загинув. А скільки поранених у госпіталях…

За пів години до нашого приїзду на передову сюди прилетіла російська міна. Як результат, зруйнована хата, один трьохсотий, тобто поранений. У відповідь у ліску почав працювати наш міномет, дорогою, що пролягає центром невеличкого села, пішла техніка — танк, БМП, САУ.

— Зараз хмарно і не літають ворожі дрони, то не наводять артилерію, — пояснює боєць і військовий медик із позивним «Овод» (на фото внизу). — Та це не надовго. Бажано вам розвантажитись і якнайскоріше полишити село.

Максим, тобто «Овод», здивував мене ще минулого разу, коли ми приїздили сюди з іспанською кореспонденткою. Він так добре розмовляв мовою Сервантеса і Лорки, що Марі була вражена. Максим опанував іспанську, працюючи в одній із закордонних фірм. Міг би, звісно, уникнути мобілізації, але пішов добровольцем. Увесь час вивчає і медицину, і військову справу. Якось ми ночували у підрозділі, прокинулись, а він з автоматом вправляється, тренується.

Ми заспокоюємо «Овода», кажемо, що незабаром поїдемо, але спершу вип’ємо чаю і заколядуємо. Співаємо і «Радуйся, земле», і «Нова радість стала». Максим колядує разом із нами — такий усміхнений, підспівують інші бійці... У цю мить і я, і Юля усвідомлюємо, якими важливими є не тільки «буржуйки», окопні свічки, будівельні скоби, смаколики, а насамперед спілкування тут, в окопах, бо воно дає хлопцям розуміння — вони не відірвані від України, про них у тилу турбуються.

...За якісь пів години ми їдемо. А вже вдома нас доганяє звістка, що село, околицею якого проходить лінія оборони Бахмутської дуги, рашисти обстріляли з артилерії. Уламками побило пікап Максима. Самого ж «Овода» вберегли янголи-охоронці — обереги, виготовлені харківськими волонтерами і привезені нами на фронт.