• Незламні

«А буде Син, і буде Мати...»

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Степанко, син Богдана Гордійчука, поруч із портретом батька на майдані Незалежності в Рівному.

Коли Богдана Гордійчука та ще трьох його побратимів — наших захисників — Рівне проводжало в останню земну путь, велелюдний майдан у центрі міста не просто плакав — голосив. Не лише жіночими голосами — міцні, як криця, чоловіки теж не стримували ні сліз, ні емоцій.

_{«Щасливий звільняти рідну землю»}

МАМА Богдана, журналістка й письменниця Людмила Марчук, вкотре гортає сторінки пам’яті. Здається, ще вчора й син, і онук Степанко були на презентації її нової книги, що так пахла свіжою фарбою...

Старший солдат Богдан Гордійчук захищав рідну землю в складі легендарної бригади спеціального призначення імені Івана Богуна, виконував найскладніші й найнебезпечніші завдання. Про війну говорив мало. Та якось зізнався: «Мам, у мене ноги стерті в кров, бо ми пішки пройшли Херсонщину. Але я такий щасливий звільняти рідну землю!».

Богданове дитинство минуло в її рідному селі Золотолин на Костопільщині. В цьому гордому краї, в урочищі Гутвин, 1942 року народилася УПА, першим командувачем якої був Дмитро Клячківський (Клим Савур). Тож незламний український дух син увібрав у прямому сенсі з материнським молоком. Зростав на історичних книгах, особливо любив читати про козаків. Коли переїхали до Рівного, Богданчик закінчив музичну школу, грав на бандурі. Скільки ж то пісень вони з мамою переспівали на два голоси!

Втім, знайомі пророкували йому військове майбутнє. «Він природжений воїн», — так і казали в один голос. Але Богдан закінчив Рівненський автотранспортний технікум, почав заробляти на життя.

«2014 року, якраз після Іловайська, син зателефонував мені: мовляв, поїду на заробітки. А згодом зізнався: «Мам, я в тренувальному таборі в Новограді-Волинському». А в жовтні разом із бійцями УНСО вони поїхали на схід... Як згадаю тих хлопців на присязі: всі вмотивовані, підготовлені, очі сяють — сіль нації. Вони рвалися в бій, бо точно знали, заради чого туди йшли», — продовжує Людмила.

_{Не встигли набутися разом}

ЧЕРЕЗ рік Богдан повернувся з АТО, одружився, в нього народився Степанко. Тато був для хлопчика справжнім всесвітом, а син — для тата. Вони всюди були разом, наче щось передчували... Частенько й бабусю брали з собою. «Головне в цьому житті — встигнути набутися разом…» — пригадуються пророчі слова Ліни Костенко.

«Богдан знав, що буде велика війна. Тож зі своїми хлопцями домовилися: коли почнеться, зустрічаються в певному місці, щоб захищати столицю. 24 лютого він розрахувався з роботи, а 25-го вже був у Макарові неподалік Києва. Коли ж рашистів вигнали, їх, найкращих із досвідчених, відібрали в бригаду спецпризначення. Син намагався вберегти мене від жахіть війни, в нього все завжди було добре», — мовить мама.

А ще з його обличчя ніколи не сходила усмішка: що б там не було на серці, Богдан на псевдо «Камінь» усміхався. Здається, тільки для ворогів він був каменем. А для своїх — сонцесяйним хлопцем з іскринками, що просто-таки сипалися з його найдобріших у світі очей.

…Остання операція на Харківщині за кілька кілометрів од російського кордону. Все пройшло вдало: хлопці поверталися на піднесенні. Та їхня машина натрапила на міну… Четвертого січня на світанку 39-річний старший солдат Богдан Гордійчук загинув...

_{Став до небесного війська}

НЕ ЗНАЛИ, як зможе пережити втрату сина наша колега Людмила. Та вона, напрочуд сильна й незламна жінка, змогла.

Вже п’ятого січня написала:

«Син… Не вірю. Не вірю! Як же я просила не йти в саме пекло — Степанко ще такий малий. А він мені: «Мамо, я маю бути там! Бо не хочу, аби воював ще й мій син». Життя на війні сьогодні може бути життям, а завтра… Страшного світанку 4 січня, десь між 5-ю і 6-ю (коли Богдан загинув), дитя несподівано збудилося, заплакало. «Що ти, синочку? Спи, то лиш сон…» О дев’ятій ми з ним вистояли хвилину мовчання, ще не знаючи, що до когорти бійців-янголів вже вступив і його тато…».

А коли Богдана прийняла рідна земля, мама відверто поділилася тим, що на душі:

«Подумалося в якусь мить — якби ворог побачив, як ми прощаємося з нашими Героями, він би теж це зрозумів. Хоча навряд. Їм далеко до нашої висоти. Вони надто мізерні. І мерзенні.

Пишаюся тобою, мій синку! Люблю тебе безмежно та ридаю від того, що більше ніколи тебе не побачу, — але я щаслива, що ти в мене був. За життя мала до тебе чимало зауважень, а то й претензій. Я знала твої можливості й жадала від тебе більшого. В сенсі професійної реалізації. А тепер прошу в тебе за це пробачення. Ми часто не усвідомлюємо призначення кожного з нас. Тепер усвідомила: місія мого сина — бути воїном, щоб захистити рідну землю. Там, на передовій, ти був щасливий…».

За підтримки волонтерів Людмила оголосила збір коштів на антидронову рушницю та пеленгатор для Богданової бригади. Лише за п’ять (!) днів люди зібрали 573 тисячі 525 гривень. Нині ж замість одного українського безпілотного комплексу повітряного спостереження «Кажан» придбали їх для побратимів Богдана аж чотири! Усе — на людські пожертви.

Малий Степанко гордо каже друзям: «Я син Воїна!». Він так пишається татом, який поклав життя за оці пророчі Кобзареві слова:

…І на оновленій землі врага

не буде — супостата,

А буде Син, і буде Мати…

І будуть люде на землі!