Наша пошта

Рядки з мережі

Читала і нотувала

Лариса ПИЛИПЕНКО.

«Я З ТИХ «щасливців», хто за час війни відзначає день народження вже вдруге. Взяла «щасливців» у лапки й замислилась: мабуть, не варто, бо якщо ти увесь попередній рік провела в Україні і при цьому жива-здорова, то ти вже щаслива. Кажуть, на світі складно жити перші 50 років — потім попустить. Та якщо твої перші 50 скінчилися 25 лютого 2022-го, то це правило не діє. Як житиму решту 50, ще не знаю. Адже з цих «після п’ятдесяти» минув тільки рік. Хочу відзначити парадоксальну штуку: сьогодні почуваюся набагато краще, ніж рік тому. Впевненіше, стійкіше і якось чесніше перед життям. Щаслива належати до народу України. Переможемо!»

* * *

«У Києві знайшли склади з гуманітаркою та формою для саперів, що гниє з весни минулого року. Ящики з дитячим харчуванням і крупами доїдають щури. Я вимагаю оприлюднення інформації про орендарів цього складу. Назва компанії, прізвища. Вимагаю максимального втручання міської влади. Я, як киянка, що прожила весну 2022-го у столиці України, маю право знати, хто приймав ці гуманітарні вантажі, хто розпорядився їх приховати і чому. Тому що фуру-дві можна було б списати на ексцес виконавця, але 500 тонн просто так не могли розчинитися на теренах неокупованого Києва. В історії України нема випадку, щоб мародери привели нас до перемоги, навіть у локальній битві. В історії Європи теж катма таких фактів».

* * *

«У Луцьку побралися 24-річний гранатометник із Рівненщини, який на війні втратив ноги, та фельдшерка з Волині. Відео їхнього сватання лише за добу набрало майже три мільйони переглядів у соцмережах. Улітку на Миколаївщині боєць дістав тяжкі поранення. Йому врятували життя, однак хлопець залишився без ніг. Та це не стало на заваді щастя. Він освідчився коханій, і вона відповіла «так». Нині закохані одружилися. На церемонії були не лише родичі та друзі, а й побратими Сергія. А от вінчатися та гуляти весілля закохані запланували вже після перемоги».

* * *

«Мене оточують неймовірні жінки. Виняткова концентрація доброти, розуму, гумору, самовідданості, хоробрості та вірності. Вони скрізь: у волонтерських спільнотах і шпиталях, у школах моїх дітей, у селі й у Києві, вони приходять до мене на презентації і самі запрошують на свої події. Вони розвозять корм для тварин, займаються видавництвом класних книжок, рятують усіх, хто в біді, — від бабусь до черепах, вивозять поранених, веселять дітей у бомбосховищах і роблять тисячі справ, про які ви навіть уявлення не маєте. Деякі з них стали вдовами або втратили дітей минулого і цього року, деякі ще раніше, з чотирнадцятого. Вони не зламалися, вони навіть у горі залишаються щедрими душею і чутливими до інших».

* * *

«Консьєржка з телефоном біля вуха ремонтує домофон. «Опановуєте суміжні професії?» — запитую. «А куди діваться? Вася з сервісу тепер на такі виклики не виїжджає, він тільки на крупні поломки, і то на таксі. Боїться отримати повістку». У консьєржки син, поранений у Бахмуті. Каже, коли був у 10-денній відпустці після поранення, двері не зачинялися: однокласники, друзі, куми — всі хотіли провідати і морально підтримати. Однокласники, друзі, куми, які не пішли воювати. Вони тримають тиловий фронт».