Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Слово про сучасницю

Золота помічниця

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Жмеринський район

Вінницької області.

— То ви кажете, що з газети? І про мене колись писали кореспонденти, як корів я доїла у колгоспі… А ви там поклопочіться, щоб моїй золотій помічниці Люді орден виписали — вона дуже того варта, це мила і совісна людина, яку хоч до рани прикладай… І напишіть про неї гарно.

ОТАКИЙ «наказ» дала мені 96-річна Олена Іванівна Грабовляк (на фото автора) із села Мальчівці Барської громади. Я завітав до неї разом із тією самою «золотою помічницею» — соціальною робітницею комунальної установи «Центр надання соціальних послуг» Барської міської ради Людмилою Романішиною (на фото).

«Працюю у цій сфері з червня 1993 року, — розповідає Людмила Василівна. — Зараз на обслуговуванні у мене 12 людей похилого віку. Коли починала у 21 рік, то переживала, що не впораюсь. Бо це робота з людьми, набагато старшими від мене. Вони чекали не тільки фізичної допомоги, а й поради, спілкування, доброго слова…»

Було дуже важко, згадує пані Людмила. У 90-х роках минулого століття Мальчівці жили без газу і не мали добрих доріг. Тому доводилося підопічним «дівчатам» рубати дрова, носити їх до хати, розпалювати грубки. І добре, коли на дворі сухо, а як задощить чи замете снігами? Але мусиш йти, бо на тебе чекають. Треба принести продукти, медикаменти, прибрати в хаті, наносити води з криниці, допомогти приготувати їжу, посадити або прополоти грядку, заплатити за комунальні послуги… Всіх робіт і не перерахуєш. А якщо людина лежача — її потрібно і помити, і причесати, і попрати одяг, і погодувати.

Для цієї роботи ще й треба мати природні задатки психолога. Особливо нині, коли в Україні йде війна. Старенькі дуже хвилюються, переживають, то Людмила намагається пояснити, заспокоїти, розповісти щось хороше…

«За роки відвідування вони стають мені рідними людьми, — каже пані Людмила. — Дуже гірко, коли вони відходять у вічність. За 30 років майже 40 чоловік поховала. Якщо хтось із підопічних захворів, треба викликати сімейного лікаря, зміряти тиск, дати потрібні ліки. Так що я ще й медсестра за сумісництвом».

Село Мальчівці розтягнуті по кутках на велику відстань. Від однієї до іншої бабусі доводиться долати по кілька кілометрів. Коли нарешті Людмила Василівна добирається до своєї хати, то ноги відвалюються, не хочеться вже нічого. А вдома корова, свині, зграя качок, кури, город, сіно на леваді… Маленького сина часто залишала з мамою Євгеною, тому що дитсадок тоді не працював. Зараз Руслану вже 27 років.

У кожної з підопічних Людмили за плечима багато років трудового стажу в місцевому господарстві. Вони вирощували буряки, доїли корів, були свинарками, телятницями. Виснажлива праця витягувала жили, забирала здоров’я.

В таких колгоспних жорнах побувала і Тетяна Артемівна Досій, яка працювала на свинофермі. Їй нині 84, але жінка бадьориться і не сумує за минулим. Вона дуже цікава людина, хороший співбесідник, має чудову пам’ять.

А в Олени Іванівни Грабовляк, у якої ми побували в гостях, своя непроста дорога життя. Вона найстарша жителька села. У травні має святкувати 97 років. Її два сини-пенсіонери живуть далеко від мами, тому 17 років перебуває під опікою Людмили Романішиної.

«Олена Іванівна цікавиться політикою, великий оптиміст і мене заряджає цією енергією. Не раз приходжу до неї, а вона сидить на порозі хати, лущить квасолю і співає… Каже, що, коли не хочеться спати, може всю ніч проспівати», — усміхається Людмила Василівна.

Вона може багато розповісти про кожну зі своїх підопічних. Про них можна книги писати, адже кожна стільки пережила за свій довгий вік. А об’єднує бабусь одинока старість. А втім, вони не самотні, адже у них є «золота помічниця».

«Праця соціального робітника клопітка, часто важка і емоційно виснажлива, — розмірковує керівник КУ «Центр надання соціальної підтримки» Барської міськради Тетяна Леонідівна Марущак. — Тому випадкові люди тут не затримуються, а залишаються по-справжньому чуйні й безкорисливі, ті, для яких почуття милосердя та добра не просто слова, а повсякденна потреба. Людмила Романішина саме з таких».