Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• На життєвих перехрестях

У чому ж вона помилилася?

Надія ВІРЧИЧ.

м. Жовті Води
 Дніпропетровської
 області.

Наталя Іванівна останнім часом часто приходила на берег Дніпра в надвечір’я. Тут їй було спокійно і затишно...

ДОВГО дивилася в далечінь. Небо раптом здалося великим екраном, по якому побігли хмаринки-спогади. Вона побачила себе підлітком. Сім’я у них була щаслива. Батько — військовий, мама — домогосподарка. Молодша сестричка Катя — в’юнка, здатна на будь-які непередбачувані вчинки. Батько казав Наталці: «Ти старша, опора для Каті. Коли якесь лихо трапиться, підставиш плече...». Наче напророкував біду: невдовзі його не стало. Інфаркт… Мати від горя марніла на очах. Повторювала Наталі: «Я за тебе спокійна. Допоможи Каті».

Наказ батьків був для Наталки святим. Вона стала для Каті сім’єю, батьком, матір’ю, нянькою, захисницею, годувальницею. Вступила до медінституту, Катю забрала із собою. Коли була на другому курсі, пішла працювати в лікарню прибиральницею. Інститут, робота, сестра — ось три кити, на яких тримався її світ.

Коли Каті пішов 18-й рік, вона стала студенткою. І почалося: «Мені потрібен новий телефон, і не якийсь дешевий», «Купи мені комп’ютер», «Потрібна шуба»… Все це сестра вимагала настирно. Довелося Наталі влаштуватися ще й нічною санітаркою. Але ж Катя була її зіронькою. Й у світлі цієї зіроньки меркло те, що могло б стати радістю її життя. Подобався однокурсник Іван. Він якось сказав: «Ось моя рука і серце, візьми...». Але тоді вона не мала на те права, бо була потрібна Каті...

Диплом Наталя Іванівна захистила блискуче. Її запросили працювати у престижну клініку з хорошим окладом. Невдовзі вона змогла придбати в кредит невелику квартиру. Тим часом Катя закинула навчання і продовжувала випотрошувати у сестри гроші.

З міста їхнього дитинства родичі написали, що їхній будиночок руйнується. І якось Катя сказала: «Їдь туди. А квартиру залиш мені». Це був удар такої сили, що Наталя Іванівна не змогла на нього одразу відреагувати. Пішла до Дніпра, щоб усе обдумати. Поставила діагноз: ефективних ліків проти егоїзму нема…

Через кілька днів вона приїхала в рідне місто. Ендокринологи були дуже потрібні, тож на роботу вона швидко влаштувалась. Будиночок помалу відроджувався, яблуневий садочок теж. Каті написала, що виплачуватиме кредит, але квартиру дарує їй. Хай буде щасливою, якщо в цьому вбачає щастя.

Час летів із шаленою швидкістю. В місті про неї відгукувались як про прекрасного спеціаліста і добру, душевну людину. Наталя одержувала сповнені любові листи від Івана, дуже рідко — від Каті. Та писала, що роботи знайти не може («Та хіба шукала?» – прокоментувала подумки Наталя), розповідала, що друг запросив на відпочинок в Іспанію, а нещодавно з одним відомим артистом побувала в Парижі. А ще просила скласти на неї заповіт на батьківській будинок, бо всяке у житті трапляється, а дача їй згодиться. Наталя Іванівна читала сестрині листи й думала: яка жорстока відвертість! Інші часи настали. Тепер, мабуть, потрібна мікронна точність у стосунках навіть між дуже близькими людьми...

Біда прийшла несподівано. На пішохідному переході в Наталю врізався лихач на мотоциклі, відкинувши її на кілька метрів. Вона відчула нестерпний біль у спині і знепритомніла.

Отямилась у лікарняній палаті. Біля неї стояв головний лікар Петро Анатолійович — для неї Петро, бо знали один одного з інституту.

— Нарешті прокинулася, красуне, — усміхнувся він їй. — Одразу кажу, житимеш довго. Але спину треба негайно оперувати. Інакше є ризик паралічу. У нас спеціаліста такого рівня немає, але викликали світила з Дніпра. Він уже в дорозі…

Наталя Іванівна спробувала усміхнутися у відповідь. Але тіло боліло так, що замість усмішки вдалось тільки скривити губи.

У хвилини душевних драм стрічка пам’яті прокручує те, що було і що могло б бути. Наталя Іванівна подумала, що зараз саме той час, коли їй мала підставити плече молодша сестра. Катя ж могла вирости доброю, щирою, небайдужою. Чому не стала такою? У чому вона, Наталя, помилилася? А виправити щось занадто пізно.

А над вечір до палати зайшов… Іван.

— Як почувається моя пацієнтка? — запитав із порога. — Мене викликав Петро. Завтра я тебе прооперую, а потім заберу в Дніпро.

— Я не поїду звідси, — мовила тихо, але впевнено.

— Ти посивіла, — промовив Іван, — а все така ж... Тоді я залишуся з тобою.

— Це добре, — відповіла Наталя Іванівна, — в лікарні потрібні хірурги...

— Так, — сказав Іван.

Він мав твердий характер і унікальні руки. Про його операції ходили серед колег легенди. І своєю професією був навчений говорити прямо і неприємні речі:

— Я телефонував Каті. Розповів про тебе. Вона не зможе приїхати. Виїхала в Іспанію. Просила нагадати про заповіт…