Криниця

Cторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Проза

Новина

Валентина МАСТЄРОВА.

с. Красилівка

Чернігівської області.

Тиждень (чи й більше) не було Інтернету. З’явилося багатющо вільного часу. Але було відчуття повної ізоляції: ні радіо, ні телебачення і хтозна, що то гуде над хатою: наш літак чи ворожа ракета. А тут ще й ця чорна річниця — 24 лютого. І як воно так буває: на душі тривога, а воно бере і отаке пишеться. Назву хотіла іншу дати, бо ж і у В. Стефаника є «НОВИНА». Та ніяка назва так не підходить до цієї новелетки, як оця.

_{Новелета}

СОНЬКА народила! Чуєте, ота Сонька, на яку за все її дівування ніхто з хлопців і не глянув, а не те щоб з танців провести додому. Та й не ходила вона на танці. Чого їй було ходити, щоб самотою постояти під стіною, подивитися на тих, що пообіймаються і вдають, що танцюють. Соньку ніхто жодного разу не обійняв, навіть на сміх. А що там було обіймати: худюща, ні грудей, ні того, що у людей. Обличчя — самі вилиці, через те здавалося, що ніс на двох ріс, а одній дістався. Хіба очі. Вони у Соньки великі й сині. Такі синющі, наче їх синькою висинили. Ото, мабуть, через ті очі ніхто й не насміхався з Соньки ні тоді, ні тепер. Та й мовчазна ця жінка. Як десь у гурті, то від неї й слова не почуєте. Зате хата у Соньки хоча й невелика, але, як би його сказати… От якби Сонька була такою красивою. Чесно. Стіни білесенькі, вугли вималювані, вікна з візерунками. Думаєте, в хаті не так? У Соньчину хату можна туристів водити й гроші з них брати.

Сонька ще в школі гарно малювала. А як щось особливе пошити — всі до Соньки. Вона такий фасон придумає, куди тим столичним. Ну, отим, що одяг придумують, в якому дівчата модельні більше на опудала схожі. А наша Соня як пошиє, то хоч на виставку.

Живе не сама, а з матір’ю, старою і в’їдливою. Нікому спуску не дає, особливо своїй дочці. А тут — бац! У Соньки хлопчик. Наче з неба впав. Воно б то нічого, погомоніло село й забуло — не перша і не остання. Але ж Сонька тепер ніби й не Сонька, а як ото в тій казці про гидке каченя, що лебедем стало. Так от і Соня стала схожою на лебідку. Ну, буває ж таке: стояла суха груша, стояла, а тоді зазеленіла, ще й зацвіла. Ті, хто раніше не помічав її, тепер диву даються. І не одна в селі вже й ревнувати почала свого чоловіка, бо ті так сердешно вітаються з Сонькою, ще й заговорюють. А Вітьок, Гальки Дятлової чоловік, учора сумку поміг донести з магазину додому.

Доніс то й доніс, але Галька як здуріла. Перестріла Соню, коли та з церкви виходила, саме празник був, і так, наче гадючка з-під колоди:

— Сонько, а твій байстрючок, бува, не від мого Віхтора?

Ледь не пів села на церковному подвір’ї роти пороззявляли, наче їм додому не треба.

— Не від твого, — ворухнула побілілими губами Софія і хотіла йти, та Дятлиха заступила їй дорогу і вже на всю горлянку:

— Не бреши! А чого ж він тобі сумки носить, а сьогодні лише під ранок додому приперся! — і то на церкву зиркає, то на Соньку, а тоді: — Забожись!

Дивні діла Твої, Господи! Сонька й собі обернулася на церкву, а потім опустилася на коліна і перехрестилася. Правда, мовчки.

Не знати, що так розлютило Гальку, чи мовчазна покора, чи сльози у тих пречисто-синіх очах, чи, може, чуже таємне щастя. Але вона розмахнулася і вдарила Соньку по обличчю. Та тільки зойкнула й затулила обличчя руками.

Набожні люде швиденько оминали Соньку, бемкали саморобні дзвони десь під куполом, і плакав маленький хлопчик на руках у Скорботної Матері.