Внутрішні переселенці: український вимір

Олена КОЩЕНКО.

Після повномасштабного збройного вторгнення росії мільйони співвітчизників були змушені покинути домівку і перебратись у більш безпечні області України. Як їм там живеться нині, на другому році війни? Які в них основні проблеми? Зрештою, чому вони все ж повертаються додому, у все ще небезпечні й зруйновані села та містечка?

_{Шукаючи порятунку}

ЗА ДАНИМИ Міжнародної організації з міграції, починаючи з 24 лютого 2022 року щонайменше 14 мільйонів українців мусили полишити рідний дім і шукати прихистку там, де війна становить меншу повсякденну загрозу. З них 6,1 мільйона (відомості на початок квітня нинішнього року) виїхали за кордон. Решта ж, майже 7 мільйонів, — залишилися в Україні, набувши нового статусу — внутрішньо переміщеної особи (ВПО).

Який можна намалювати, так би мовити, узагальнений демографічно-соціальний портрет? Згідно з нещодавно опублікованим звітом Держстату, понад половину, а точніше 57%, українських внутрішніх переселенців становлять жінки. Водночас майже кожна п’ята сім’я ВПО виховує дитину віком до п’яти років. А в кожній четвертій родині є особи з інвалідністю. Серед загалу внутрішніх переселенців також чимало людей похилого віку.

Найбільше ВПО сьогодні проживають на Дніпропетровщині, Харківщині й у столиці, а також на Київщині та Одещині. Це суперечить поширеним переконанням про їхню концентрацію в західних областях країни. Хоча, справді, на самому початку російського вторгнення найбільше біженців було на Заході України. Коли наступ окупантів захлинувся, ситуація змінилась. Люди почали частіше обирати для проживання ближчі до свого дому громади. Або ж ті, де мають родичів чи друзів.

Після прибуття на нове місце переселенцям доводиться починати життя фактично заново: шукати житло, роботу і засоби до існування, а також лікарів, дитсадок і школу для дітей. Такі люди є однією з найбільш уразливих соціальних груп в Україні. Щоб вивчити їхні потреби після року повномасштабної війни, дослідницький центр «Соціоінформ» у співпраці з низкою громадських організацій провів групове дослідження. Його результати були опубліковані 23 березня 2023 року. Серед основних проблем ВПО — житло, фінанси, виплати, працевлаштування, доступ до медицини та освіти, адаптація на новому місці мешкання

_{Житло — проблема з проблем}

ПЕРШІ хвилі переселенців прийняли центри тимчасового розміщення ВПО, оперативно створені на базі навчальних закладів, санаторіїв, гуртожитків. На новому місці частина вимушених переселенців знайшла роботу та винайняла окреме житло. Однак незабаром повсюди в областях наплив чергових біженців спричинив суттєве зростання вартості оренди помешкань. Через це чимало біженців мусили повернутись у місця компактного поселення.

І хоча самі мешканці подібних центрів вдячні за прихисток і допомогу, для повноцінного життя цього недостатньо. Бо люди страждають через брак приватності й погано обладнані приміщення, де, трапляється, туалет на вулиці. В таких умовах нині мешкають близько 4% внутрішніх переселенців. В основному це старші люди, яким геть нема куди податися. У них катма грошей на оренду, нема й родичів або друзів, у яких можна було б пожити.

А що ж держава? Іще торік улітку уряд анонсував ряд програм із забезпечення тимчасовим житлом людей, які покинули домівки внаслідок війни. Зокрема, у п’яти областях — Запорізькій, Київській, Львівській, Чернівецькій та Чернігівській — міжнародним коштом зводяться модульні містечка. Понад два десятки їх уже функціонують, як-от в Ірпені, Бучі та Василькові на Київщині, у Львові, у селах Старий Білоус, Новоселівка і Рівнопілля на Чернігівщині . Втім, зведення модульних будинків для ВПО, нехай і обладнаних усім найнеобхіднішим, докорінно проблеми не розв’яже, оскільки кількість такого житла поки що в десятки разів менша, ніж потреби внутрішніх переселенців. Та й помешкання ці не так щоб пристосовані до тривалого проживання в них, приміром, у холодну пору всередині накопичується у великій кількості конденсат, зберігається висока вологість.

Ухвалено й державну програму з виплати компенсації власникам житла за прихисток переселенців. В опалювальний період, із 1 жовтня 2022 року по 31 березня 2023-го, сума компенсації визначалася на рівні 30 грн за день, нині ж пересічно щомісяця становить 450 грн. Не густо. Більше того, механізм цих виплат виявився таким забюрократизованим і тривалим у часі, що дехто навіть не хоче витрачати зусилля на оформ­лення необхідних документів.

Територіальні громади, аби бодай якось посприяти розв’язанню болючої проблеми переселенців із житлом, облаштовують гуртожитки, які до війни перебували «на простої». Але справа часто гальмується банальною відсутністю коштів у місцевих скарбницях.

_{Працевлаштування, фінанси, медицина...}

ПОТЕРПАЮТЬ внутрішні переселенці працездатного віку і від безробіття. Майже 70% їх не мають стабільного заробітку. В січні поточного року Кабінет Міністрів збільшив із 6500 до 6700 грн суму компенсації, яку роботодавці можуть отримати за працевлаштування таких осіб. Проте у країні настільки складна економічна ситуація, що більшості підприємців нові працівники не потрібні. Було б чим платити «старим».

Де ж брати тим, хто полишив рідну домівку, гроші на їжу, речі першої необхідності, лікування? Сьогодні державна щомісячна виплата на проживання ВПО становить 2 тис. грн на дорослого і 3 тис. грн — на дитину із певних громад, найбільш обпалених війною. Разом із тим переселенці визначених категорій можуть розраховувати на допомогу від міжнародних організацій, як-от Місії Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні, ЮНІСЕФ, французької гуманітарної організації ACTED, Агентства ООН у справах біженців, Міжнародної організації з міграції  Багатьом нашим співвітчизникам тільки ці виплати й допомагають триматися на плаву.

Серед найдошкульніших невирішених питань переселенців, указаних у соціологічному дослідженні, зазначається і мала доступність медичних послуг. Є труднощі із записом до сімейного лікаря, а до вузькопрофільних фахівців і поготів. Чимало людей наражаються на труднощі з придбанням ліків, які вони зазвичай приймали, бо їх нема у місцевих аптеках. Особливо це стосується сільської місцевості. А підібрати заміну препаратів важко, тим паче, якщо не «свій» лікар не надто приязний до нового пацієнта. Ніде правди діти — таке трапляється.

_{Кличуть додому сум і сподівання}

ОТОЖ усе вкупі й викликає у внутрішніх переселенців велике бажання повернутись у рідні краї. Передусім люди сумують за домівкою, за друзями, сусідами. Багато хто сподівається, що вдома легше вдасться знайти роботу чи навіть повернутися на попередню. У багатьох є де жити, тобто не треба платити багато грошей за помешкання. В рідних стінах легше і морально. Безпека, як кажуть переселенці, для них і дотепер є важливим фактором, але вже не ключовим.

Тому дедалі більше число тих, хто повертається, ніж таких, що виїжджають. У звіті Управління верховного комісара ООН з прав людини констатується, що торік у травні в Україні налічувалося понад 8 мільйонів внутрішніх переселенців, зараз їх 7 мільйонів.

А який відсоток ВПО після війни залишиться на новому місці? Про такий намір заявляють переважно люди у віці 18 — 35 років, яким легше дається місцева інтеграція.

_{Замість післямови}

ДЛЯ оперативного розв’язання проблем внутрішньо переміщених осіб в Україні буде створено координаційний штаб з участю урядовців та парламентаріїв. Про це повідомив Прем’єр-міністр Денис Шмигаль. Він наголосив, що цього року пріоритетним для уряду також є відновлення знищеного росією житла, «аби люди отримали змогу повернутися додому».

Як повідомлялося, 17 березня Володимир Зеленський підписав закон, що запроваджує компенсацію за пошкоджене та знищене внаслідок бойових дій майно фізичних осіб.

А тим часом наші співвітчизники, хоч як би важко їм велося, не втрачають надії повернутися додому та вірять у Перемогу.