|
|
|||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
Версія для друку На головну
Теплий тил захисників Віталій НАЗАРЕНКО. Чернігівська область. Фото автора та Софії Карнаух. Прохорський ліцей Комарівської громади, що в Ніжинському районі, від початку повномасштабної війни перетворився на потужний волонтерський центр. Жителі села нарекли свій рух «Теплим тилом». Обсягам сільської волонтерської роботи можуть позаздрити навіть міські центри. Перші дні вторгнення «24 ЛЮТОГО ми дізналися про те, що на нашу землю ввірвався ворог. 25-го наші хлопці у кількості 15 чоловік зібралися біля сільради і поїхали на Ніжин, — розповідає староста Прохорського округу Любов Демченко (на фото). — Більшість із них направили в ТрО, когось у ЗСУ, декого завернули додому. Сьогодні з нашого села воює 12 чоловік » Подальша розповідь Любові Андріївни просякнута болем та переживаннями. Видно, що жінка й досі не може оговтатися від побаченого. Мабуть, найбільше її гнітить безсилля беззбройних селян перед ординською навалою, яка перевернула їхнє життя. Це відчуття переросло в люту ненависть до ворога. — Ніхто й не думав, що так швидко до нас зайдуть рашисти, — висловлює загальну думку пані Люба. — Дізнавшись про початок війни, село назбирало дуже багато продуктів, і ми громадою вирішили, що готуватимемо для наших захисників у шкільній їдальні. Все перенесли туди. І тут, як грім серед ясного неба, 27 лютого нам телефонують і кажуть: «У ваш бік ідуть рашисти». Ми тільки розбіглись, як їхня колона зайшла в село. До того я бачила танки тільки у фільмах Один танк повернув дуло і збивав ним електричні стовпи. Ми нарахували близько 60 одиниць різної техніки. Інформацію передали куди треба. Окупанти розмістились у дитсадку. «Ночували на дитячих ліжечках, — розповідає директорка Прохорського ліцею Оксана Дідухович. — Зайшли не через парадний вхід, а повибивали вікна й залізли. Забрали всю їжу, яку ми не встигли заховати». — За одну ніч розікрали всі наші чотири магазини, — бідкається староста Любов Демченко. — Гуляли, випивали, приходили з автоматами до людей по продукти, по «чугункі», щоб їсти варити Волонтерські традиції КОЛИ в село зайшли підрозділи ЗСУ, роботи для наших бійців було чимало. Ординці тікали швидко, покинувши поламану техніку. Селяни і лагодити трофеї допомагали, і щедро годували визволителів. Бібліотекаря Прохорського ліцею Софію Карнаух знають далеко за межами села й навіть області. У 2015 році вона стала однією з ініціаторів волонтерського руху. Починали з маскувальних сіток, які передавали більш потужним центрам чи безпосередньо на фронт землякам. 2022-й приніс в Україну велику війну, але водночас згуртував народ. Оскільки Прохорський ліцей уже був осередком волонтерства, то на його базі згодом утворився потужний центр. Не стоїть осторонь доброї справи педколектив, у якому заведено жертвувати частину зарплати на волонтерський центр. Допомагають місцеві аграрії, зокрема фермер Григорій Коваль та інвестиційна компанія «Агротрейд», яка орендує у Прохорах землю. Така згуртованість тут не дивина: село віддавна вірне традиції своєрідної толоки. Зокрема, під час Другої світової війни прохоряни скинулися грішми й купили для свого односельця Андрія Луценка танк. Центром збору тоді була місцева школа. На цій техніці танкіст пройшов усю війну і повернувся в рідне село живим і здоровим. У Прохорах нині живе його донька. А танк стоїть на постаменті в одному з населених пунктів Закарпаття. Тут усе дихає Україною НАЙБІЛЬША радість проймає тутешніх людей за дітей. Вони з величезною охотою та відповідальністю приєдналися до волонтерської роботи, передали «Теплому тилу» чималу суму наколядованого. Без школярів не обходиться жоден захід. «У нас, буває, дітей від роботи відігнати не можна. Разом із ними виготовили вже понад 1600 окопних свічок. Всі, хто має вільну хвилину, зайняті тут», — стверджує Оксана Дідухович. Серед постійних помічників і донька одного із захисників четвертокласниця Ірина Качан. «Тато нині проходить підготовку в Чехії, — розповідає школярка. — Своєму татусеві я бажаю перемоги, повернутися живим і здоровим, а ми чекатимемо». Дев’ятикласника Максима Ткаченка (на верхньому фото в центрі) війна змусила полишити його рідний Донецьк у 2015 році. Він переїхав у Прохори до сестри і відтоді живе та навчається тут. А його тато захищає Україну. «Батько мій воює з 2014 року: був у Донецькому аеропорту та в Іловайську, — зі стриманою гордістю говорить юнак. — Як почалася велика війна, він у перші години пішов добровольцем». Усі ці роки Максим не припиняє спілкування з однокласниками, вчителями та бабусею, які залишилися на Донбасі. «Мої друзі проти війни, вони за Україну. Кажуть, що самі хочуть звідти виїхати», — розповідає хлопець. Він чи не найактивніший помічник — старається хоча б так підсобити батькові. Максим двічі намагався втекти на фронт. «Душею він увесь там», — зітхає Оксана Дідухович. Скромні трударі продовольчого фронту — кухарі Прохорського ліцею Галина Корзун, Тетяна Сухар, Тетяна Михальчишина, Ірина Кулик — готують не покладаючи рук. Цього разу до них надійшло 1,2 тонни курячого м’яса. «Плануємо зробити тушонку, — каже Галина Корзун. — Вчителі, односельці приносять багато чого з дому. А як інакше? Треба допомагати воїнам! Вони нас захищають, а ми їх годуємо». Дух вольності та всеосяжної любові панує в цій школі — тут усе дихає Україною, тож і діти виховуються справжніми патріотами. Є з кого брати приклад! Версія для друку На головну |
Боремося за кожногоЧитатиЗерновий рекордЧитатиГроші та часЧитатиРічниця трагедіїЧитатиТовстосуми на плавуЧитатиПостраждали, але працюютьЧитатиМода на цигарку зникаєЧитатиДоступна допомогаЧитатиСвітове надбанняЧитатиПідсоблять зі зброєюЧитати |