Наша пошта

• Про найдорожче

Любіть і шануйте своїх батьків

Віра РОМАНЕНКО.

м. Київ.

Я МЕДИЧНИЙ працівник, а мої батьки були хліборобами. Моя мама, що мала «три курси університету» (так казала сусідка про три дні церковно-приходської школи), інколи говорила: «А мене хвалили вчителі!» Мама була дуже мудрою жінкою. Вона любила повторювати нам, своїм двом дочкам: «Діти, гарно сапайте, аби не було бур’яну на грядці, бо сусіди будуть осуджувати мене, що не навчила вас добросовісно працювати».

Переживши роки голодомору, мама залишалась усе життя доброю та чуйною. А мій тато Лаврентій Адамович, родом із Київщини, був учасником Першої світової війни, потрапив у полон. Німці хотіли його там оженити, однак то для нього була чужина. А тут, повернувшись додому, потрапив на Соловки. Уже потім родичі й сусіди казали, що він мав велике щастя, бо мало хто повертався звідти. Тато не розповідав про ті часи, мовляв, дуже тяжко згадувати. Сам хату побудував, створив сім’ю. Його найстарший син Микола від першого шлюбу, мій брат по батькові, офіцер, загинув у переддень перемоги 1945 року.

Тато вмів усе гарно робити: орати, сіяти, коси клепати, дахи соломою вшивати, дрова рубати і… співати. Про це я дізналась, коли потрапила випадково у село до чужих людей. Тут солідного віку чоловік пізнав Лаврентія, мого тата, і порадив жінкам попросити його заспівати. «Ви знаєте, він у нас в армії заспівувачем був». Який мав гарний голос!

Саме від них, простих українців Феодосії Коваль та Лаврентія Романенка, ми навчилися любити землю і працювати на ній, шанувати людей, бути їм помічниками (ми із сестричкою Надією стали медпрацівниками у сільській місцевості).

Із гордістю і теплотою згадую своїх шанованих односельцями батьків. Тому й до юних співвітчизників звертаюсь із порадою і побажанням: любіть і шануйте своїх батьків, які б посади вони не обіймали, прагніть лишити по собі добрий слід на нашій благословенній Україні.