• Війна, обставини, люди

Під присягою совісті

Василь ПІДДУБНЯК.

Фото автора.

В ІСТОРИЧНІЙ будівлі Херсона на вулиці Суворова завше велелюдно. Було! Тільки не тепер…

Мій поважний співрозмовник за давньою звичкою кидає погляд у вікно свого робочого кабінету. А в ньому замість повсякчас ретельно вимитого віконного скла — лист деревостружкової плити.

— Ця споруда (рік побудови — 1909-й) чого тільки не пережила: жовтневий переворот, громадянська війна, Друга світова… І дивом уціліла! — зауважує головний лікар обласного кардіодиспансеру заслужений лікар України, почесний громадянин Херсона Олег Мазуряк. — От і вважай тепер, хто з ворогів-чужоземців більший фашист — німці, яких відрядив сюди Гітлер, чи росіяни, котрих командирував на нашу Богом дану землю авантюрист путін?

Снаряди, випущені з поки що окупованого лівого берега Дніпра, прилітали на вільний від путінської нечисті правий і вгачували в цей, без перебільшення, «храм Серця» кілька разів...

Російські вороги за ті чорні дні понівечили 147 вікон і сім дверей, — розповідає Олег Петрович. — На даху шифер де розлетівся, а де «поїхав» — довелося конопатити, піною задувати… Тут роботи не на один місяць! А ні людей, ні матеріалів поки що не вистачає.

Повернутися кардіодиспансерові на колишні позиції буде непросто. Навіть нетривала окупація вибила знаний в Україні і в Європі лікувальний заклад із ритму. І швидко повернути останній (будемо реалістами) нереально! А може, я і помиляюся, трохи знаючи ініціативну і напористу вдачу Олега Мазуряка. Він як тільки міг уникав зустрічей з окупантами. Мусив перевтілитись у бородатого міського старця, тижнями не з’являтись у рідному медзакладі, надзвичайно обережно спілкуватися з колегами по мобільному.

Все ж окупанти вирахували і покликали на «серйозну розмову».

— І не одну,— уточнює співрозмовник. — Я відчував, що «по мене» не сьогодні, так завтра прийдуть. Підготувався заздалегідь. Прапор, попрощавшись із ним до кращих днів, сховав у себе на обійсті. Спалив 17 примірників, що залишились у мене, «Розмислів по Дорозі у Батьківський край». У цій книжці написав про все, що серце і душу тривожить…

Я читав цю подаровану мені п’ять років тому проникливо виплекану Олегом Петровичем книжечку, тому знаю: потрап вона в руки «асвабадітєлєй», сидіти її авторові в буцегарні!

А одного ранку прийшли до нього «свати» у військовій формі з автоматами і у штатському. Один із них назвався начальником обласного департаменту охорони здоров’я. І окупаційним медом на душу: «Про вас як про спеціаліста, про ваш центр Володимир Васильович (херсонський гауляйтер Сальдо. — В. П.) дуже високої думки. Я теж — ми з мамою у вас лікувалися…»

— Вдячний за добрі слова на адресу мою і колег,— відповів Мазуряк, одягнутий (давня родинна звичка) у вишиту українську сорочку. — Погано лікувати людей гріх великий!

— Хочемо, щоб ви залишалися головним лікарем і надалі. Буде розроблена нова програма галузі. Новітню техніку завеземо…

— Воно то так, завозьте, — сказав, заперечуючи, своє: — У мене вже не той вік, щоб залишатись. Я вже кілька разів подавав заяву на звільнення — хочу хоч трохи пенсіонером себе відчути…

Непрохані гості пішли, а Олега Петровича тяжкий смуток пройняв. Деякі спеціалісти, яким він вірив і довіряв, клюнувши на російську блешню, прихопивши із собою деякі ручні апарати, перекинулися на лівий берег Дніпра. Та Бог їм суддя!

— Розчарований, так, але ні за ким не шкодую — моральний і життєвий вибір ці люди зробили, — розмірковує Олег Петрович. — А мій вибір: бути з Україною.

Мазуряк згадав про те, як озброєні гості звернули увагу на незнайомий їм текст на стіні — ліворуч від Олега Петровича, незнайомою мовою писаний. Довелося пояснити:

— Це моя конституція, якою я керуюся. Копія оригіналу клятви Гіппократа, написана іонійським діалектом давньогрецької мови. Останній пункт говорить: «Якщо я непорушно виконуватиму все, що показав під присягою, нехай мені буде дано щастя в житті і в лікарській майстерності і слава у всіх людей на всі часи; але коли я зверну із праведної дороги або оскверню цю присягу, нехай моя доля стане для мене супротилежною».

Мазуряк з цієї дороги ніколи ні на сантиметр не звертав, і доля його не цуралася навіть у такі важкі хвилини, які випали нині. І, може, саме клятва Гіппократа врятувала незговірливого головлікаря від кримських чи херсонських катівень.

І хай залишається на совісті засновників одного із аж занадто «об’єктивних» інтернет-сайтів, творці якого напівграмотно виклали спотворену «новітню» біографію Мазуряка: «…Деятельность после оккупации: назначен оккупационной администрацией на должность главного врача «Херсонского областного кардиологического центра».

Що тут скажеш?

— Нам своє робить, як писав поет, — зауважує Олег Петрович. — Як би не було зараз важко, але й під ворожими обстрілами наш заклад працює. Звичайно, не так, як до війни. Тоді у нас було 157 працівників, зараз лишень 37. На посту — п’ять лікарів, медсестри… Стаціонар «законсервований», а процедури людям, котрим вони конче потрібні, відпускаємо. Консультуємо хворих, роздаємо гуманітарні ліки, які надсилають нам із Буковини, Хмельниччини, інших регіонів України. Добре, що нам вдалося вберегти від розграбування окупантами державне майно, встановити дизель-генератор. Щира подяка нашим сусідам — співробітникам Головного управління держслужби із надзвичайних ситуацій у Миколаївській області, які допомогли запустити котельню. Як мовиться, друзі пізнаються в біді. Наш девіз: «Спільними зусиллями — до Перемоги». Тільки так!