Той, що рушить гори

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Назар Вернигора, хлопець із козацького краю — Черкащини, належить до покоління, якому випало з лави військового вишу піти на війну. Закінчити заклад і отримати лейтенантські погони він мав торік улітку, але за кілька місяців до цього, 24 лютого, розпочалося широкомасштабне вторгнення російських окупантів...

_{Холодний березень 2022-го}

МОЖЛИВО, якби не безпілотник, що висів тоді над полем бою поблизу Нової Басані, що в Чернігівській області, то про те зіткнення з ворогом мало хто дізнався б. У військових зведеннях бій зафіксували б, а от широкий загал навряд чи його побачив би. А так із висоти пташиного польоту було знято найменші подробиці бойовища. Та чи всі?

«Вони були просто приголомшені, не знали, що робити, — розповідав пізніше Назар із позивним «Чарлі» про те зіткнення з рашистами. — Масово тікали, вистрибували з вікон свого штабу. Полишили блокпост, який ми потім рознесли на друзки».

Стояв холодний березень, ішов дощ із мокрим снігом. Броня мокра, і піксельних візерунків, притаманних камуфляжу ЗСУ, геть не було видно. Отож перший російський танк, що вже прицілився в наш Т-72, не вистрілив. Напевне, екіпаж завагався, боявся влучити по своїх, адже у росіян такі ж броньовані машини. Згодом вороги таки допетрали, хто перед ними. Останній російський танк у колоні дав залп і влучив у машину 21-річного Назара. Броня витримала, екіпаж добряче кидонуло, але навідник не розгубився і вистрелив серією снарядів у відповідь. Підбили один ворожий танк і три рашистські бетеери. Так молодий лейтенант, який навіть не встиг закінчити своїх військових університетів, та його побратими стали чи не першими героями російсько-української війни.

_{Напередодні}

ТЕ, що навали з півночі не минути, командування ЗСУ, напевно, знало. Приблизно за два тижні до вторгнення командир, що опікав їхню групу під час самостійної підготовки, повідомив, що одержано наказ на створення зведених екіпажів: командир, навідник, механік. Дехто, певна річ, думав, що це просто пересторога. Проте британська розвідка повідомляла, що росія продовжує стягувати війська до кордону, і на останню декаду лютого планується наступ.

За дві доби до вторгнення, 22 лютого, хлопців вишикували на Яворівському полігоні, роздали засоби захисту. До середини ночі отримували іншу амуніцію, а о 6-й ранку їм наказали йти в академію по зброю. Точніше, вони помінялися нею з артилеристами — свої АК віддали, натомість одержали АКСУ — укорочені автомати, якими танкісти мають бути озброєні за статутом.

23 лютого 2022 року, свій день народження, Назар запам’ятав на все життя. У сутінках пішки, аби менше людей бачило, вони дісталися вокзалу, посідали у вагони та рушили на базу зберігання техніки, що призначалася для війни. А вранці Україна здригнулася від вибухів російських ракет і скреготу броньованих колон північної орди.

_{Довчила війна}

ГОТУВАТИ техніку до бою довелося в екстремальних умовах: ворог проривався до Києва. Але це мобілізувало до роботи. Перевіряли рідину в гідравліці, систему охолодження, двигун, рації, боєкомплект... Назару дістався танк у задовільному стані, після капремонту. А були такі, що не заводилися, в деяких не працювала коробка К-1, котру ще називають «танковим мозком». Коли вирушали на схід, то командири їм обіцяли, що вони неодмінно повернуться, аби завершити навчання. Втім, поле бою вчить скоріше, аніж студентська парта. І вже 28 лютого у Фастові четвертокурсники дістали лейтенантські звання — за три місяці до випуску. Тоді й стало зрозуміло, що довчить їх війна. Назар, який почав її командиром взводу, тепер командує танковою ротою.

— Того дня мій танк заїхав у село, аби разом із піхотою «зачистити» цей населений пункт, — згадує «Чарлі» про бій поблизу Нової Басані. — Ворог отримав команду на вивід військ, але не встиг організовано відступити, бо зненацька нагрянули ми. Так сталося, що російська колона вирішила прориватися через мою позицію. Дістали добряче... А потім був рейд не менш ніж на сотню кілометрів — витискали рашистську нечисть з української землі.

Ще один танк Назар і його екіпаж підбили коло Харкова, майже на українсько-російському кордоні. Командир попросив його на світанку попрацювати по ворожих позиціях. Мимохідь кинув, що, крім окопів та бліндажа, де причаїлися орки, там у капонірі ховається російський Т-90А, але, мовляв, не варто витрачати на нього снаряди. Танк зайняв таку позицію, що поцілити в нього майже неможливо. Проте лейтенант та його хлопці підбили російську машину першим же пострілом. Фугасний набій уцілив прямісінько в моторно-трансмісійний відсік — танк запалав, наче факел.

_{Воїн від Бога}

НАЗАР брав участь у визволенні території колишніх Балаклійського, Куп’янського районів. Того дня, коли я з ним зустрічався, села, де базувався батальйон «Чарлі», сильно обстріляли... Та й наступні дні були неспокійні.

— Мій командир — розумний, щирий, добрий, — каже про Назара головний сержант роти Ірина. — Він справжній воїн, від Бога.

Такі гени, напевне, хлопець успадкував від пращурів. Чого лише варте його козацьке прізвище — Вернигора, тобто той, хто рушить, верне горами. Батько служив строкову в миротворчих силах, брав участь у подіях під час воєнного конфлікту в Югославії. Коли росіяни розпочали війну проти України 2014 року, то пішов на фронт — захищав Донецький аеропорт. Тепер вони обоє на війні — батько в теробороні, син у танковій бригаді.

— Я не чекаю скорої перемоги, — ділиться думками Назар. — Навіть якщо ми матимемо достатньо сучасної зброї, аби відвоювати нашу землю, то мине час, орда оговтається і знову на нас посуне. Дивуюся тим, хто вірить, що війну можна було відвернути. Невже українці не розуміють, що вона триває не один рік і не одне століття... Скільки росія існуватиме, стільки й намагатиметься поневолити Україну. Московитам ненависні наші генетичні прагнення до свободи, волелюбство, більш ніж тисячолітня історична пам’ять. Вони нас бояться, бо нині вже добре усвідомлюють, що українці здатні знищити їхню недоімперію.