У медіа своя передова

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

З Віталієм Тарасюком, редактором газети «Гомін і К», що в селищі Млинів Дубенського району, новинами про життя-буття обмінюємося під звуки повітряної тривоги.

«ЩОЙНО повернувся з Боремельської сільської громади. Її голова Віктор Корінь чудово розуміє, як важливо сьогодні зафіксувати для історії, чим живуть люди в цей буремний час і на що, власне, спрямовані зусилля місцевої влади. До того ж він цінує працю журналістів. Отож, хоч війна добряче перекроїла видатки, знаходить бодай невеликі гроші на висвітлення життя в глибинці. Таке ж адекватне сприйняття маємо в найбільш віддаленій Ярославицькій громаді», — розповідає досвідчений редактор. Трохи грошей редакція збирає від реклами суб’єктів господарювання, дещо вдається заробити на приватних оголошеннях.

…Від початку війни «Гомін і К» виходив не щотижня, а двічі на місяць, адже різко зросли витрати на папір та друк, загострилися й проблеми із сортуванням і доставкою видань. Відверто говорили про це передплатникам — і люди не дорікали, розуміли. Газета трималася завдяки невеликому запасові коштів, які спрямовували на друк. Самі ж працювали практично як волонтери: мінімалку ділили на чотирьох.

А вже в другому півріччі відновили щотижневий вихід у світ на восьми шпальтах формату А3. Дуже сподіваються, що таки втримають місцеве інформаційне поле від цілковитого вакууму. Поточного року наклад газети трохи перевищує тисячу примірників.

«Звісно, хотілося б більшого, — не приховує Віталій Тарасюк. — Але це наша воістину золота тисяча, бо з нами залишається довоєнний читач, який дорожить газетою». Тому головний орієнтир — цікаві матеріали про людей, що живуть поруч, про їхні великі серця, про наших захисників і величезну допомогу армії від тилу.

Деталізую цю історію, бо вона більш ніж типова в нинішніх реаліях. А обставини такі, що друковане слово, на жаль, стає розкішшю, погоджується голова Рівненської обласної організації НСЖУ Дмитро Тарасюк:

— Ми чудово розуміємо, що свою частку аудиторії в газет відбирає Інтернет. Проте, погодьтеся, під час блекаутів, які ми теж уже пройшли, було не до інтернет-видань. До речі, сьогодні в старій Європі — приміром, у тих же Великій Британії, Франції, Німеччині, чимало людей читають саме друковані видання. Прикро, що не маємо вітчизняного газетного паперу, а імпортний коштує щонайменше 60 тисяч за тонну, от і виживи, якщо зможеш.

Нині на Рівненщині виходить у світ 14 місцевих газет. Після реформи децентралізації конкуренція між ними посилилася: замість 16 районів, кожен із яких мав своє паперове видання, 2020 року утворилося чотири. Не всі газети, на жаль, змогли вистояти: спершу ковід, потім війна… До того ж місцеве друковане слово тепер розподіляється, так би мовити, непропорційно до території.

Скажімо, найбільший, Рівненський, район (який об’єднав аж сім колишніх) не має «столичної» газети — міськрайонне видання «Слово і час» припинило існування. Як і здолбунівське «Нове життя». З іншого боку, розширилися географія та можливості для тих видань, що втрималися в цей буремний час. Наприклад, для газет, які виходять в Острозькій громаді, що утворилася в межах колишнього однойменного району й нині входить до складу того ж таки Рівненського. Це колишня «районка» «Життя і слово» та міське видання «Замкова гора». Певна річ, із невеликими накладами.

«Наше бачення — об’єднати зусилля й видавати одну газету, яку територіальна громада підтримає через механізм угоди на висвітлення її роботи», — каже Дмитро Тарасюк.

Із ним погоджується голова Острозької громади Юрій Ягодка. Така газета могла б розширити географію, зокрема зайти на територію щонайменше Здолбунівської, Здовбицької, Мізоцької громад, що поруч. Цілком може «наростити м’язи» й Березнівська газета «Надслучанський вісник», в якої нині три тисячі передплатників, і гощанська «Рідний край», де їх півтори тисячі. І це йдеться лише про територію Рівненського району.

А, приміром, у Сарненському ситуація така. Газета «Сарненські новини» має тираж чотири з половиною тисячі, зарічненське «Полісся», що найближче до білоруського кордону, — дві тисячі, «Новини Рокитнівщини» та «Володимирецький вісник» — по півтори.

Між іншим, редактор «Володимирецького вісника» Сергій Скібчик — з першого дня війни на фронті, але його підопічні не здають позицій. «Завдяки участі в проєктах, що фінансуються міжнародними донорами, володимирчани вже мають власний генератор та старлінк», — резюмує Дмитро Тарасюк.

Замість післямови. На що ж розраховувати друкованим виданням, для яких кожний передплатник — на вагу золота? На дохід від реклами поки що ні. На підтримку місцевої влади, будьмо відвертими, — теж переважно ні. На поштовиків — навряд, вони виявилися партнерами ненадійними: невчасною доставкою видань часто зводять нанівець відчайдушні зусилля фанатів-газетярів. А в місцевій пресі залишилися саме такі.

От і сподіваються на прихильність читачів та, якщо хочете, на наш український гонор, який не дозволить знищити друковане слово.

Але цього замало. «Рятівною соломиною для друкованих видань, які тримають свою передову з останніх сил і можливостей, було б внесення газетного паперу до переліку товарів критичного імпорту. З мінімальною або ж узагалі нульовою митною ставкою. Кабінет Міністрів цілком може це зробити. У необхідності такого кроку, гадаю, переконувати не варто, адже інформаційна складова — то насамперед безпека держави», — резюмує Дмитро Тарасюк.