• Люди, обставини, війна

Вірні країні й глядачу

Любов ПОПОВИЧ.

м. Кропивницький.

Людмила Колосович, Анатолій Шевченко, Дмитро Муранцев.

Ворог нещадно обстрілює наші міста і села, вбиває старих і малих, нищить культурну спадщину. Особливу трагічну сторінку в цьому мартирологу займає драматичний театр у Маріуполі, де внаслідок ворожого авіаудару загинуло понад триста осіб. Серед тих містян, які ховалися від обстрілів у його приміщенні, було й чимало акторів. Як склалася подальша доля трупи, вони розповіли у Кропивницькому, куди приїхали з власною виставою «Крик нації».

_{«Вибирався, переступаючи через людські тіла...»}

ІЗ ДВОХСОТ працівників Донецького обласного драмтеатру (це його повна назва), з яких тільки акторський склад налічував 57 чоловік, у трупі, котру прихистив Ужгородський драматичний театр на Закарпатті, залишилось п’ять артистів і двоє робітників сцени. Із решти хтось загинув під завалами, хтось живе у Маріуполі, кілька чоловік боронять Україну, а дехто евакуювався в інші країни. Одним із тих, хто переїхав до Ужгорода, є молодий актор Дмитро Муранцев.

У Маріуполі він навчався в театральному коледжі, жив у гуртожитку. В драмтеатр прийшов на початку березня, коли там уже було повно люду. До фатального бомбардування залишалося 11 днів...

— Чому містяни туди йшли? Нам обіцяли «зелений коридор» до Запоріжжя, нібито узгоджений обома сторонами. Чекали без зв’язку, без мінімальних умов і вірили, що нам удасться виїхати з-під обстрілів. Було дуже холодно, люди надворі палили вогнища, на яких готували їжу, гріли воду. Я за стільки днів у підвалі театру дуже змерз, тож одягнув іще й костюм людини-павука, який знайшов у костюмерній… Після вибуху мав інстинктивне бажання вибратися на повітря. Навкруг були завали і пил, чимало людей лежали без ознак життя. Я вибирався з-під руїн, переступаючи через людські тіла, а потім просто побіг вулицею… — ділиться моторошними спогадами Дмитро Муранцев.

Про свій порятунок нині розповідає з усмішкою: «Я йшов трасою, і раптом біля мене пригальмувала автівка. Водій питає: «Ти людина-павук?» Я автоматично відповів: «Так». Він каже: «Сідай у машину». Так мені пощастило дістатися Запоріжжя».

Уже пізніше Дмитра розшукала режисер Донецького драмтеатру Людмила Колосович і запропонувала переїхати до Ужгорода і приєднатися до трупи. Нині хлопець навчається в Рівненському державному гуманітарному університеті на актора й бере участь у виставах рідного театру.

_{Через фільтраційний табір і пів Європи}

ЗНАЧНО довшою і важчою випала дорога додому заслуженому артистові України Анатолію Шевченку. Розповідаючи свою історію, чоловік уперше за весь час після евакуації заплакав. Досі притлумлював горе в собі.

— Добратися до театру з лівого берега річки Кальміус, де я мешкав, із перших днів бомбардування Маріуполя не було змоги, — розповідає чоловік. — Ми з мамою місяць жили у підвалі з дуже низькою стелею, там неможливо було розігнутися. Тож іноді, коли виходив на подвір’я, довго не міг стояти рівно. Їжі в нас уже майже не було. Але й виїхати з міста на підконтрольну Україні територію не уявлялося можливим. Коли дізнався, що на театр скинули авіабомби, хотілося плакати, однак сліз не було. А за кілька тижнів померла моя дев’яностолітня мама. Я поховав її на клумбі біля підвалу... Тоді прийняв рішення вибиратися хоч кудись, аби подалі від смерті...

На той час у Маріуполі вже порядкували росіяни. Анатолій Шевченко обрав єдиний можливий для себе шлях вирватися з міста — через Ростов. На російській території його разом з іншими українцями розмістили у фільтраційному таборі. Каже, умови там були гірші, ніж у тюрмі, адже, крім голоду і холоду, доводилося терпіти ще й приниження та знущання. Коли ж після десятків перевірок чоловіка випустили, він дістався Владикавказа, а звідти переїхав у Грузію.

— Вільно дихнути зміг, уже тільки коли вибрався з росії. Добрі люди мені допомогли доправитись у Польщу. Але я рвався в Україну. Коли на кордоні поляк запитав, куди я їду, відповів: «Додому». Він, напевно, подумав про Маріуполь і почав мене відраджувати, мовляв, туди тепер не можна. А я йому кажу: «Їду додому, в Україну», — розповідає про свої поневіряння Анатолій Шевченко.

Актор пригадує, які неймовірні емоції заполонили душу, коли йому зателефонувала Людмила Колосович і покликала в театр.

_{Театр буде!}

ОЧІЛЬНИЦЯ Донецького драматичного театру, відома українська режисерка і постановниця Людмила Колосович евакуювалася з Маріуполя за кілька тижнів до фатального бомбардування, але того дня її серце обливалося кров’ю за всіма маріупольцями, які опинилися під завалами. Вона каже, трупа розсипалася по світу, як горох, проте важливо було знайти акторів і зібратися знову, аби стати символом незламності України.

— Частина трупи залишилася в окупованому місті й створила там «рускій театр імені ордена знак почьота», — стенає плечима Людмила Колосович. — У вересні вони відкрили сезон концертом перед руїнами Маріупольського театру...

Режисер каже, що для акторів Донецького драмтеатру дорога з Маріуполя була дуже довгою, однак уже 1 червня вони взялися за постановку вистави «Крик нації» про життя, творчість і трагічну долю Василя Стуса.

— Цю п’єсу ми написали самі. Напевно, потрібно було пережити власну трагедію, щоб усвідомити й переосмислити постать Василя Стуса. Другою виставою, яку ми втілили на сцені після евакуації, стала «Маріупольська трагедія». Це спогади наших акторів, які пережили бомбардування театру. Чи відновиться Маріупольський театр після війни? Там загинуло дуже багато людей, і, на мою думку, на тому місці має постати меморіал. Я не знаю, чи повернемося ми колись у рідне місто, але переконана, що Донецький драматичний український театр точно буде, — наголошує Людмила Колосович.