Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Про тих, хто поруч

І досі сни їх водять у поля…

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Тульчинський район

Вінницької області.

Ці милі усміхнені жіночки із втомленими очима й натрудженими руками колись працювали, наче виконували наказ, — ні кроку назад з наміряної норми. Через їхні руки пройшли тисячі тонн солодких коренів. Мусиш просапати, викопати, почистити, навантажити на автомобіль і здати на завод… Пекуче сонце, сильні вітри та холодні дощі додали зморщок на їхніх обличчях, але не випалили, не вивіяли, не змили добро з їхніх душ.

З ДАВНІХ часів село Сільниця славиться міцними трудолюбивими родинами. З покоління в покоління, як дорогоцінна реліквія, передається ця гарна риса молодим від старших. Саме представники таких сімей зібралися весняного дня в кафе-пекарні у центрі села. На зустріч із молодістю і давніми подругами прийшли Олександра Юхимівна Бондарчук, Людмила Григорівна Цвик, Марія Павлівна Толстоп’ятенко, Тетяна Степанівна Тадеуш, Євдокія Василівна Бойко, Ганна Іванівна Андрушко, Марія Вікторівна Тарнопольська та Лідія Михайлівна Собко.

— Ідея запросити трудівниць до кафе, щоб поспілкуватися і згадати минуле, належить директору нашого місцевого агропідприємства «Авангард» Миколі Миколайовичу Трачу (на фото автора). Зібралися восьмеро із 15 буряківниць, що живуть сьогодні у селі, — каже співорганізатор зустрічі Олександра Бондарчук, яка також починала свій трудовий шлях із колгоспних буряків, потім закінчила сільгосптехнікум і 35 років відпрацювала в бухгалтерії господарства, а загалом має 57 років трудового стажу. — Шкода, що з різних сімейних причин не всі змогли прийти. До речі, найстаршим сільським буряківницям Наталії Фомівні Стецюк — 97, а Олені Опанасівні Свинарик — 94 роки.

У роки далекої нашої молодості Сільниця була розділена на дві рільничі бригади: перша — у Слобідці, друга — у самій Сільниці. Загалом шість буряківничих ланок по 25 жінок. Можете уявити, скільки тоді було населення у селі! А ще ферми, автопарк, тракторні та будівельні бригади… Зараз, звичайно, людей у Сільниці менше, але радує, що Микола Миколайович зберіг наше господарство. Щоправда, уже не сіють цукрових буряків.

— Цукровий завод у Шпикові зупинили, і згодом залишилися від нього руїни, — продовжує думку Олександри Юхимівни Микола Трач. — Якийсь час возили сировину в Кирнасівку — за 45 кілометрів в один бік замість семи. Але все ж довелося відмовитися від цукристих. Та це хоч і перегорнута, але не забута сторінка біографії нашого господарства. Допоки живуть в селі люди, які їх вирощували, дбатимемо про невтомних трудівниць бурякових ланів.

Найстаршою на зустрічі була Тетяна Степанівна Тадеуш. Нещодавно їй виповнилося 80. Трудовий стаж жінки складається з 15 років роботи у буряківничій ланці, стільки ж працювала дояркою, затим свинаркою і на качатнику. Отримує нині три тисячі чотириста гривень пенсії. Але ні на що не скаржиться, каже: «Зараз стало краще жити, але немає вже коли…».

— Мені сьогодні навіть не віриться, що я все встигала у ті тяжкі роки, — згадує жінка. — Ніхто тоді не давав тривалої декретної відпустки. Три місяці побула вдома з дитиною — і гайда в поле. Мені повезло, що мала добрих чоловікових батьків — Ганну і Франка, вони й вибавили моїх двох синочків, а я з ранку до ночі виконувала колгоспну роботу.

Лідія Собко молодша від Тетяни Тадеуш на 27 років, але й вона встигла «прихопити» «бурякового щастя». Як естафетну паличку, взяла жінка в руки сапу від своєї мами Євгени Григорівни, яка ланковою трудилася. Для пані Лідії ця зустріч із подругами стала великою моральною підтримкою. Горе увірвалося в її родину: 15 січня 2023 року рашистські окупанти вбили на війні її сина Святослава. УЗСУ він служив із 2016-го, п’ять місяців тому створив сім’ю — вдовою стала його дружина Аліна. І неньку осиротив.

У кожної з цих жінок своя життєва дорога, різні у них долі, та досі сни усіх їх водять у поля…