• Люди, обставини, долі

Терапія добром

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Діти переселенців у Музеї бурштину у Рівному.

ІЗ Юлією Малик та її 12-річним сином Михайликом ми зустрілися в одній із рівненських кав’ярень. Розмова затягнулася. Відчувалось: Ізюм, з якого вони приїхали до Рівного рік тому, їм усе ще болить. Але біль поволі відступає, нівелюється новими враженнями, знайомствами, налагодженням більш-менш розміреного життя…

«З перших днів війни ворожі літаки скидали на Ізюм бомби кожних 15 хвилин. Ми те й робили, що спускалися в підвал нашої п’ятиповерхівки. У ніч із шостого на сьоме березня Ізюм бомбили вже безперервно. Діти дуже боялися, а пального, щоб заправити машину, не було… Вийшли на волонтерів, які пообіцяли привезти пальне наступного дня о 9-й ранку в обумовлене місце. Сини, Ілля та Михайлик, поїхали в машині волонтерів із написом «Діти», ми з батьками — за ними. Щойно рушили, як почули неймовірної сили вибухи: то підірвали мости через Сіверський Донець, який розділяє наше місто», — чітко, до деталей, пригадує Юлія.

Вони добралися до родичів у Дніпро: тільки встигли оговтатись, як і там вороги обстріляли два будинки неподалік. Тож попрямували до Рівного, де племінник чоловіка знайшов їм квартиру для найму.

На роботу Юлія влаштувалась досить швидко: як і в рідному місті, вона працює вихователькою в дитсадку. Її чоловік — майстер оптики (до війни Ізюм вважався столицею вітчизняної оптики): він і в Рівному виготовляє окуляри. Причому працює в ізюмця, який релокував сюди бізнес. Старший син Ілля став студентом аграрного коледжу: за спеціальність обрав кібербезпеку. А Михайлик навчається в ліцеї та в музичній школі.

Малики в рідному місті розмовляли російською. Але після 24 лютого твердо вирішили: лише українська. З перших днів квітня Юлія почала навчання на безкоштовних мовних курсах «Філіжанка кави по-рівненськи». Це так захопило її, що закінчує курси вже… вп’яте! І щоразу відкриває нові нюанси в рідній мові. Вони з Михайликом ретельно добирають колоритні українські слова — чудово виходить!

Сім’я намагається мандрувати цікавими місцями й відкривати для себе щось новеньке. Вже побували в «Тунелі кохання», Тараканівському форті, в стародавньому Дубні з його неперевершеним замком… На весняній черзі — Кременець та Львів.

Та чи не найбільше закохала її в Рівне зустріч із письменницею, психологом, народною майстринею Оленою Медведєвою, яка прийшла на «Філіжанку кави по-рівненськи» зі своїми вишитими книгами. То був початок сеансів м’якої психологічної реабілітації для мам та їхніх дітей.

«Зародилась ідея створити книгу історій діток, які приїхали в наше місто, — розповідає Олена Медведєва. — Ми виношували її, плекали: разом проговорювали те, що вони пережили. Так діти вивільняли свої страхи. Хтось сам записував розповідь, хтось начитував на мій диктофон, і я викладала їх на папір. До книжечки «Переселені сонечка», яку нам вдалося видати, увійшло 24 історії дітей із Чернігівської, Донецької, Луганської, Запорізької, Київської областей та трьох діток із Херсона. Допомогла проілюструвати її художниця з Авдіївки Ольга Корба, яка переїхала до нас зі своїми дітками».

Пані Олена каже, що з перших днів війни думала, чим може прислужитися людям? І вирішила, що найкраще впорається саме на цьому, психологічно-емоційному, фронті. Запрошувала до затишного приміщення на Поштовій інших майстрів. Разом плели з верби, малювали крапками та акриловими фарбами, виготовляли медові свічки та печиво з назвами своїх міст та містечок, ляльок, розфарбовували чохли на телефони, створювали бурштинові листівки для наших захисників та писали їм зворушливі листи… Були й Андріївські вечорниці, й «Різдвяні піснеспіви» під бандуру, і акварельна терапія «Емоції мають колір»… А таки мають!

«Я бачила, як мої підопічні розправляють плечі, стають впевненішими, обростають новими знайомствами. Коли Юлія Малик узяла власноруч виготовлену медову свічку й сказала: «Запалю в квартирі, щоб у нас завжди було світло й тепло», — це пройняло до мурах», — зізнається Олена Медведєва.

…12-річному Михайликові Малику найбільше сподобалося виготовляти чарівну паличку та печиво для захисників. «Мені хочеться додому, але не в такий Ізюм, як сьогодні. А в такий, як був раніше, тільки щоб там усі розмовляли українською», — поділився тим, що на душі, хлопець. Мама підтримала його і додала: «Ми вже двічі були в Ізюмі: на жаль, місто напівпорожнє й повністю не розміноване, мій садочок хоча й працює, але в групах лише по 3-4 дитини. Наш будинок уцілів. Але Рівне вже стало нашою другою домівкою: воно компактне, як Ізюм, але можливості, насамперед для дітей, тут такі ж, як у Харкові. Тому поки що повертатися не плануємо».

Родина Галини Корби з Авдіївки теж уже цілком упевнено почувається в нових реаліях. А вона сама чекає на п’яту дитинку: поліські лелеки ось-ось завітають до її оселі…