Не помагаєте, то хоч не вбивайте!

_{Смілянський об’єднує українських селян, як путін Україну?}

Василь ПІДДУБНЯК.

ОЧЕВИДНИЙ факт: в Україні продовжується методичне нищення центральних і місцевих газет, відтак — національної преси.

І триває цей аж ніяк не випадковий процес не у підневільній, а, що особливо прикро, суверенній державі.

За даними Укрпошти, тільки торік передплата на друковані видання скоротилася на 10%. А нині? Тут і до ворожки не ходи!

Найтривожніше (і найнебезпечніше!) те, що гине передовсім національна преса, та, що в усі часи була і є невід’ємним атрибутом соціального устрою, життєдіяльності будь-якої держави.

Актуальною, у нинішній Україні — насамперед, залишається думка, а якщо хочете, то й неофіційний закон: національна преса, так само, як і сільське господарство, не може бути рентабельною, якщо відсутні субсидії з боку держави.

Гай-гай, де ті субсидії! Де та державна підтримка преси, про яку так багато говорилося (і дещо й робилося) на зорі встановлення української суверенності, де?..

І хіба всеукраїнські газети, до яких, безумовно, належать «Сільські вісті», найстаріша газета держави, її, як тепер кажуть, національний бренд, потрібні лише редакціям?

Відповідь на це актуальне запитання — у листах, телефонних дзвінках, усних зверненнях наших читачів. Радше не відповідь навіть, а тривога і біль за долю української преси.

«Листоноша не підписала газету, бо, каже, нас скорочують, хто ж вам газету буде носити?» — скаржиться Анатолій Федорович, інвалід, мешканець с. В’язівка Звенигородського району Черкаської області.

«Газету не виписують, бо пошту начебто за командою з Києва закривають і носити газети буде нікому», — на те саме нарікає Григорій Федорович Гончар із с. Рудківців Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.

«Наше село дуже велике. На пошті зараз працюють дві листоноші та заввідділенням. Листонош скорочують — мають написати заяви. Люди зібрали 775 підписів, щоб не робили цього, віддали в ОТГ. Листи мають направити в Чернівці та у Київ», — зателефонував до редакції 79-річний Микола Іванович Сівка із с. Ленківців Дністровського району Чернівецької області.

Скажемо без перебільшення: віддані багаторічні читачі «Сільських вістей» — це острівці достеменної українськості на неокраїх теренах держави, її духовний форпост і оплот.

Ці люди не тільки читають, а й разом із журналістами творять газету, не декларуючи, як чинна влада, а по-справжньому відстоюючи нашу історію, мову, звичаї, зрештою — нашу національну ідентичність.

Без цієї ідентичності окремі люди можуть існувати, держава — категорично ні.

Міняються часи, президенти країни, голови парламенту, керманичі Укрпошти зрештою, а процес тотального видворення газет із національного інформаційного простору не припиняється. І якщо такі темпи вигнання збережуться, то недалекий той час, коли країна у центрі Європи залишиться без власних газет. Першою на континенті, чуєте!

Хто ж тоді нестиме правду життя у маси народні? Те, чого, як чорт ладану, боїться наша законно обрана «влада» — і законодавча, і виконавча, бо це, як показує колишня та й нинішня дійсність, два чоботи пара.

Ці, з дозволу мовити, «чоботи» національної преси не читають. Вони по цій пресі топчуться.

Наприкінці травня цього року набрав чинності новий закон України «Про поштовий зв’язок».

Хто його розробляв і приймав? Отож-бо!

Укрпошта (головна пошта країни!) від радості у долоні плеще: закон «стане підґрунтям для впровадження нових послуг, пов’язаних з ІТ-технологіями, зокрема нових засобів оплати та способів доставки відправлень. Також відповідно до нового закону Укрпошта матиме змогу змінювати процеси та підходи у своїй роботі, надавати клієнтам якісно новий сервіс, роблячи його простим і зрозумілим».

А про інформаційний хліб наш насущний — рідні українські газети — що сказано? Ані словечка!

Певен, законодавці та законовиконавці навіть не чули про те, що у цивілізованій Європі, у двері якої ми так наполегливо б’ємо кулаками, діють дві основоположні моделі підтримки преси — пряма і непряма.

Мова тут не про податкові репресії, як у нас, а про податкові пільги і навіть виведення з-під оподаткування. І таке не в одній-двох, а в більшості європейських країн. Редакції щоденних газет користуються зменшеним поштовим тарифом на доставку.

На Заході (не в Україні, ні!) паралельно із непрямою існує пряма підтримка преси. Йдеться про фінансування з державного бюджету за певними критеріями: кількість передплатників, обсяг власного контенту, наклад, позиція на ринку, ризик банкрутства…

Нашій пресі таке хоча б напередодні Дня української преси (є такий день) щось подібне сниться?

Нашій пресі радять інше — наполегливо шукати шляхи рентабельності.

Дехто шукає, аякже, лягаючи під товстосумів або ж друкуючи недобросовісну рекламу.

А про яку рентабельність можна говорити редакції «Сільських вістей», коли наші читачі у масі своїй — люди середнього і похилого віку, в кишенях котрих не депутатські ксиви, а щоразу свіжий вітер «соціальної справедливості»?

…Буквально минулого тижня у редакцію зателефонувала поштарка Тетяна із одного з районів столичної області.

«Наболіло! — з болем у голосі мовила жінка. — Люди скаржаться на те, що газети доставляються з великим запізненням, що рівень обслуговування падає. Хто винен? Ми, листоноші, аякже! Та чи так це? У нас планомірно іде скорочення. Колись у нас було п’ять листонош, а вже із липня залишиться всього дві. Дві на такі великі дільниці, як у нас. Крім газет, у мене різних квитанцій три торби, які ще треба пересортувати. Сумно! А зар­плата… Поштарці платять 2-3 тисячі гривень при ставці 0,4. Працюємо у вихідні, понаднормово, щоб доставити вчасно газети, квитанції. А кого це хвилює? Поскаржишся — виженуть! І територіальні громади, вочевидь, не зацікавлені вирішити проблему вчасної доставки газет. І тут не великі кошти потрібні, а ініціатива. Це проблема не обласна, а загальноукраїнська».

Пані Тетяно, не скрізь так, не скрізь.

На щастя, маємо все більше прикладів, коли територіальні громади та їхні керівники відстоюють своє право на якісний поштовий зв’язок, на те, аби люди вчасно одержували і «Сільські вісті», і ті ж пенсії, а також щоб у селі пошта діяла, а листонош не відправляли у центри зайнятості.

Сьогодні пошта у селі, особливо віддаленому, — це «все в одному». Це, власне, відділення зв’язку, центр надання адміністративних послуг, аптека, довідкове бюро і ще чимало чого.

Село без пошти, без школи, без газети — кандидат у покійники. Хіба ж заради такої перспективи проливають кров на фронтах захисники нашої незалежності, нашої України?

Не можу не повернутися до телефонного дзвінка листоноші Тетяни з Київщини: «Якщо ви хочете, щоб «Сільські вісті» та інші газети в Україні взагалі існували, то треба про наші проблеми кричати так, щоб увесь світ чув: гроблять пресу в державі чиновники. Ваші читачі — це пенсіонери, які люблять «Сільські вісті». Треба боротися, бо біда велика насувається. От у нас Київська дирекція дуже багато своїх працівників скоротила, а дехто, не чекаючи, сам звільняється. Укрпошта придумала заміну — стаціонарні відділення зв’язку перетворює на пересувні. А що таке пересувне відділення? Воно до пенсіонерів, надто тих, які не можуть ходити, не доїжджає. Не встиг забрати газету — через тиждень привезуть або й узагалі посіють. Що це за політика у державі така? Посилаються на те, що коштів не вистачає. Та хіба ж річ тільки в них?».

І як тут не погодитися?

А що думає щодо цього «український топменеджер» АТ «Укрпошта» гендиректор Ігор Смілянський? Чи в Ігоря Юхимовича напередодні завершення контракту вже інші, ще державніші від нинішніх, плани?..

P.S. Коли матеріал готувався до друку, до редакції знову зателефонував стривожений Микола Іванович Сівка: «Люди в селі ще більше обурені: що ж це коїться в Україні з нашою поштою?! Як це пояснити? Укрпошта звільняє людей із хитрим і підступним формулюванням: «За згодою сторін». Люди добрі, та яка ж це обопільна згода? І нас, 775 підписантів листа у Київ, — теж друга сторона. Кому ми таку згоду давали — Смілянському? Там, у Києві, нас що, за дурнів мають?! Вже оно наші земляки з фронту і з-за кордону пишуть, дзвонять, просять: «Рятуйте нашу пошту, щоб не знищили!» Повторюю: на наше велике село лише троє листонош. І що, їхнє скорочення витягне Укрпошту з болота?! Не скасують київські мудреці свого рішення, не перестануть дурити людей — будемо добиватися справедливості і правди іншими методами!»