Другі воєнні жнива

Микола ЯСЕНЬ.

Дніпропетровська область.

Аграрії Віктор Ковальчук, що господарює біля Апостолового, і Володимир Каллаур із Новоукраїнки Нивотрудівської ОТГ на Дніпропетровщині першими вийшли косити горох та ранні сорти ячменю. Одержані намолоти, засвідчили фермери, вселяють віру, що в підсумку ужинок буде вагомий. Здавна розпочинали жнива в регіоні саме ті хлібороби, чиї поля розкинулися вздовж берегів Каховського моря. Нині вже колишнього.

— ЗА МОРЕМ довелося гнатися, поки воно давало себе доганяти, — говорить знайомий читачам за публікаціями в «Сільських вістях» фермер із села Покровське Нікопольського району Сергій Хнюкало. — Скоєно цю рукотворну біду внаслідок іншого лиха — окупації росіянами протилежного берега. Понад рік гатять і гатять звідти з усіх можливих гармат по наших селах, домівках і ланах.

Поле Сергія Вікторовича, на якому достиг ранній ячмінь, збігає просто до моря, на березі якого фермер народився і виріс, обрав за краще жити тут, займатися аграрним бізнесом. Благодатнішого і розкішнішого куточка української землі для нього нема і бути не може. Дитиною залюбки купався і засмагав під гарячим сонцем, а потім, уже господарюючи, із Каховського водосховища поливав свої ниви й напував худобу.

Уявіть, що пережив цей чоловік, коли замість моря стала утворюватися пустеля! Але не було часу впадати у відчай і ремствувати на долю. Після того як навіжені рашисти зруйнували дамбу Каховської ГЕС, Сергій Вікторович поставив на колеса електричний двигун і щоранку рухав його слідом за водою, що відступала. Раз у раз доточував пластикову трубу, якою насосна станція подавала живлющу вологу не тільки йому, фермерові, а й усьому селу Покровське й навіть сусідній Капулівці. Одначе така можливість закінчилась: Дніпро вернувся в колишнє русло, а туди поки що не підступитися. Коли настане змога наблизитися до течії, невідомо. А потреби підганяють, не залишають багато часу чекати.

Як повідав Сергій Хнюкало, селяни в громаді живуть надією, що коли відновиться сповна старе русло Славутича, то наперекір труднощам і клятій русні вдасться налагодити водопостачання. Та до цього терпіти спрагу невідь-скільки тут ніхто не збирається.

— Розгортаємо пошук водоносних горизонтів, — розповідає Сергій Вікторович, — щоб пробивати до них свердловини. Це великі глибини, та куди діватися — доведеться. Однак із часів виникнення Каховського моря багацько води спливло. Довкруги з’явилися кар’єри марганцевих копалень, відвали збагачувальних фабрик біля них. Поперетинали й попередавлювали вони підземні водні потоки. Знайти саме питну воду нині проблема. То солона, то гірка. Ми опинилися, мов на «острові», бо підземні річки повернули не знати куди. І чимало з них пересихають разом із морем, що відступило вже більш ніж на пів кілометра…

Далі мова пішла про жнива. Це непокоїть фермера, ятрить йому душу над усе. Вдалося виростити, каже, досить пристойні зернові, передусім пшеницю, а також овес, просо та гречку. Проте постійно є загроза втратити врожай через обстріли окупантів. Колись, за радянських часів, згадує Сергій Вікторович, перші жнива зазвичай називали «битвою за хліб», і сприймалася така пишномовність дещо іронічно, а сьогодні це стало реальністю.

— От учора тільки-но виїхали в поле, — розповідає аграрій, — як з усіх боків загуркотіло... Я був із комбайнерами, щоб хлопці самі не боялися й не думали, що підставляю їх під снаряди. Але ризикувати теж нерозумно, тому скомандував сховатися з технікою в лісосмузі.

Воно ж бо, з одного боку, люди начебто призвичаїлися до війни, однак з іншого — звикнути до снарядів із неба та уламків боєприпасів по степу і в селах, постійної небезпеки, яка чатує на тебе звідусіль, неможливо. Наприклад, одного дня вранці на фермі зустрічає Хнюкало жінок більш-менш у настрої, а в обід бачить розбомблені господарські споруди і перетворені на груддя всі бетонні загорожі навколо них. Мимоволі бере страх за рідних, за всіх людей, та й за себе. А як гірко йти вулицями, на котрих у руїнах лежать ще вчора цілі хати і двори...

Тут іще одна біда нависла над головами. Попросили зупинити агрегати в загінках хоч на кілька годин раніше, щоб механізатори прослухали, як діяти у разі оголошення масової евакуації. Бо на протилежному боці Дніпра — Енергодар із Запорізькою АЕС, замінованою окупантами. Якщо вчинять нелюди терористичний акт на атомній станції, то виїздити доведеться жителям не лише Нікопольської громади, а й сусідніх Апостолівської, Зеленодольської, Червоногригорівської, Томаківської.

— Не виключаємо такої імовірності. До останнього ж надіялися, — зітхає Сергій Хнюкало, — що не посміють варвари зруйнувати греблю Каховської ГЕС... Не віриться: нам води вистачало завжди і на всі потреби, а сьогодні люди несуть, тягнуть додому повні бутлі, бідони, відра. Вистоюють черги за привізною водою, часто раді й кільком пляшкам. На околиці Олексіївки, це там, де обвалився міст, ми, фермери, і всі мешканці Покровської сільради нагорнули греблю, сподіваючись, що утвориться ставок із річки Чортомлик. Поки що не виходить, не вистачає води. 50-тисячне місто поруч для своїх п’ятиповерхівок монтує на болотах іншої річки, Базавлук, насосну станцію для подачі бодай технічної води. Бо натомість хіба що вуличні вбиральні. А що нас чекає, якщо зірвуть атомну?

З цієї причини, наголошує Сергій Хнюкало, аграрії квапляться якомога швидше обмолотити збіжжя. На зло путінським потворам намагаються зібрати вирощене до зернини. Так велять їм хліборобська совість і безмежна любов до рідної землі.

На Дніпропетровщині, за даними департаменту аграрного виробництва і розвитку сільських територій облдержадміністрації, ярими культурами було засіяно майже мільйон двісті тисяч гектарів, озимими — понад 750 тисяч. За словами голови ОДА Сергія Лисака, область налаштована намолотити не менше, ніж збирала пересічно впродовж кількох останніх сезонів, а саме три мільйони тонн зерна.