• Неоголошена війна

Двері відчинені. Та ще не впускають

Михайло ВЕДМІДЬ.

ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ Генерального штабу ЗСУ, минулого тижня основні зусилля противник зосереджував на Куп’янському, Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках, де практично щодоби відбувалися десятки бойових зіткнень. Утім, наступальні дії окупантів успіху не мали: українські захисники стійко тримали оборону і успішно відбили всі ворожі атаки. Проте ситуація залишається напруженою. В оперативних зонах Куп’янська та Лимана (тобто по річці Сіверський Донець, у північній частині Луганщини) ворог накопичив близько 830 танків, понад 1,5 тисячі броньованих машин, близько 770 артилерійських систем і 300 РСЗВ — такі дані групи «Інформаційний спротив». Кількість особового складу загарбників досягла 100 тисяч. І все це сконцентроване у фронтовій смузі 120 км…

На півдні, зазначили у Генштабі ЗС, Сили оборони України «продовжували ведення наступальної операції на Мелітопольському та Бердянському напрямках, закріплювалися на досягнутих рубежах і завдавали вогневого ураження з артилерії по виявлених цілях противника, а також здійснювали заходи контрбатарейної боротьби».

Щодня, незважаючи на впертий спротив ворога, наші оборонці просувалися в глиб ешелонованої оборони противника на відстань від кількасот метрів до одного кілометра. За оцінкою військових експертів, такий темп є цілком нормальним, тобто вважається досить успішним при веденні наступальних або контрнаступальних дій без підтримки з повітря. Інша річ, що наступ із підтримкою авіації був би вдесятеро ефективнішим. Та поки що це залишається тільки мрією, бо західні партнери, насамперед США, надавати Україні такі бажані винищувачі F-16 не поспішають. У найкращому разі, зазначили у Пентагоні, американські літаки почнуть надходити на озброєння ЗСУ наприкінці поточного року чи й наприкінці першого кварталу наступного. До речі, у Європі досі чекають дозволу Пентагону на початок навчання українських пілотів. Найгірше, що при цьому за нестачу літаків, бронетехніки та артилерійських боєприпасів доводиться платити життями українських героїв-захисників, на чому наголошують у військово-політичному керівництві України. За що, між іншим, дістають докори з боку окремих представників західного істеблішменту. Мовляв, ми вам і так допомагаємо, як уважаємо за потрібне, то замість вимагати від нас більшого вам треба більше дякувати нам за те, що даємо.

Занепокоєність Києва нібито добре розуміють як у Європі, так і в Америці. Однак, на жаль, нею переймаються аж ніяк не всі високопоставлені особи, від яких передусім залежать темпи поставок західного озброєння, його номенклатура, тактико-технічні характеристики та кількість. А тут ще президент Чехії Петр Павел чесно попередив, що більш-менш нормальне постачання в Україну західної зброї триватиме до кінця року. Потім у США почнеться передвиборна президентська кампанія, і Білому дому буде вже не до України з її проблемами і визвольною війною проти країни-агресора. І ще не відомо, хто там стане президентом і чи не «прикриє краник» Україні нова вашингтонська адміністрація.

Ну а на міжнародному політично-дипломатичному фронті також тривали бої. А своєрідною «незламною фортецею» словесних баталій стало… НАТО. Куди Україна сподівалася й активно намагалася отримати запрошення на саміті Альянсу у Вільнюсі 11-12 липня. Та не отримала.

За повідомленнями різних джерел, головними противниками вступу нашої країни до НАТО були президент США Джо Байден та канцлер Німеччини Олаф Шольц. Вони й не заперечували цієї інформації, навіть аргументували. Мовляв, негайний вступ України до Північноатлантичного альянсу означатиме пряме втягування останнього у війну.

Стосовно Шольца, то його позиція нібито обумовлена тиском німецьких «грошових мішків», які тісно пов’язані з рф торгово-економічними відносинами. Що ж до позиції США, то головним доводом тут є геополітичний чинник. Так, якщо росія у війні з Україною зазнає нищівної поразки, то навіть при збереженні своєї цілісності вона не зможе контролювати низку країн Центральної Азії, які раніше входили до складу СРСР, а після його розпаду були під своєрідним протекторатом росімперії. Тобто такі країни, як Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан і навіть Казахстан, безумовно опиняться не просто під впливом Китаю, а стануть його фактичними васалами. А це значно посилить позиції Пекіна на світовій шахівниці.

Враховуючи те, що навіть офіційно Китай є головним супротивником Вашингтона, його конкурентом і стратегічним суперником, поразка росії, яка великою мірою підсилила б Китай, абсолютно не вигідна Вашингтону. Тож якщо покласти на шальки терезів протистояння з Китаєм та дружбу з Україною, стає зрозуміло, хто переважить.

Із точки зору геополітичних інтересів США росія має бути послаблена, але не настільки, аби втратити свій вплив на країни Центральної Азії. Тут усе ясно.

Проте від такого розуміння Україні не легше. Вона має власні інтереси. Причому справедливі та шляхетні — захистити свій суверенітет, відновити територіальну цілісність і зберегтись як незалежна держава. Ось вам і конфлікт інтересів.

Однак це лише одна з можливих версій того, чому Україну напряму не запросили, як вона на те сподівалася, до Північноатлантичного альянсу. Натомість обмежилися розмитими формулюваннями. Мовляв, двері до Організації так само, як і раніше, відчинені, ну а запрошення до оселі буде трохи згодом. Колись. Після дощику в четвер. А мо’, й у вівторок. Або ж у середу…

Якщо ж серйозно, то історія визвольних змагань України, що налічує не одну сотню років, вкотре доводить, що у цій боротьбі розраховувати впевнено можна тільки на власні сили, а не покладатися цілком на допомогу партнерів та союзників. Звісно, допомогу ззовні треба приймати і дякувати за неї. При цьому стерегтися, щоб така допомога не виявилася троянським конем.

З іншого боку, як кажуть, усе пізнається у порівнянні. Тож якби в лютому 2022 р. Україна отримала від НАТО те, що Захід надав їй сьогодні, це вважалося б величезним успіхом і досягненням. Тому не поспішаймо з остаточними висновками — все тече, все змінюється.