• Думки вголос

Ми самі й тільки зараз

Андрій ЛЮБКА,

письменник, волонтер.

radiosvoboda.org

Нерідко можна почути від людей: «От повернуться хлопці з фронту і наведуть лад». У цю обнадійливу фразу вкладається чимало значень — від боротьби з корупцією до відбудови України.

І, ЯК ЦЕ ЧАСТО буває з народними фантазіями, «хлопці з фронту» мають укріпити закон і порядок, а водночас також цілком по-більшовицьки, без суду й слідства, розправитись із «корумпованими ділками, місцевими князьками і тиловими щурами». В уяві загалу, такі народні месники якось мають однією рукою лінчувати винних, а другою вести нас до верховенства права.

І це ще не все: у народних героїв-месників має бути ще й третя рука, якою вони будуть класти бруківку і будувати нові школи, і четверта, якою вони доглядатимуть дітей, котрих не бачили по півтора року, і п’ята, якою зароблятимуть по-європейському високі зарплати для своїх родин, і шоста, і так далі…

Словом, усе буде добре, залишилося тільки дочекатися повернення оборонців України з фронту.

Водночас було б до речі, якби якомога більше військових обійняли всі можливі посади: від дільничного міліціонера і податківця до прем’єра та президента. Тільки перед цим щоб неодмінно зняли форму, припинили бути військовими і стали великими демократами.

Зрештою, тридцять років української незалежності наше суспільство саме так і поводилося: рішуче вимагало реформ і категорично не сприймало будь-яких змін усталених практик, зокрема корупційних і кумівства.

Війна докорінно змінила настрої українського суспільства, викристалізувала геополітичні орієнтири, консолідувала громадську думку щодо курсу держави. Але, здається, навіть війна не змогла змусити український народ нарешті подорослішати.

Українці здебільшого досі вірять, що, наприклад, ми виберемо нового президента — і наступного дня життя зміниться на краще, ми вступимо до ЄС — і з наступного дня заживемо в достатку, повернуться хлопці з фронту — і наступного дня скрізь запанує порядок.

Словом, прийде хтось і все зробить за нас.

Цікаво, а у хлопців, які вже півтора року воюють, хтось запитав, чи хочуть вони після війни ще кілька років свого життя присвятити втіленню мрій українського народу?

Може, вони хочуть відпочити, половити рибу чи погуляти лісом, а не будувати й боротися з корупцією?

Не кажучи вже про те, що аж ніяк не всі хлопці повернуться з фронту.

Війна забирає в нас найкращих — мотивованих, діяльних, патріотичних і свідомих громадян, що добровольцями пішли в армію ще у перші її дні.

Забирає «двохсотими», але й тих, кому пощастило вижити, травмує так, що цим людям доведеться ще десятиліттями відновлювати свої фізичні та психічні сили.

Чи не заслужили воїни на відпочинок? Чому суспільна думка вимагає від них і після війни виконання нових обов’язків і служіння?!

Зрештою, попри захоплення успіхами і героїзмом Збройних сил України треба визнати, що армія — як і влада — завжди є тільки зрізом суспільства.

Тобто їй притаманні ті ж болячки і проблеми, що й усьому українському народу. І з одного боку на полі бою ми маємо перемоги, якими захоплюється увесь світ, а з іншого — приклади нераціонального використання людських ресурсів і недобросовісного командування. Є навіть корупція, і не лише, як собі вважає наївний український народ, серед вищого командування і на мільярдних закупівлях для армії, а й на цілком низовому рівні.

Тому відкрию вам непривабливу правду: після повернення з фронту ніхто не наведе ладу в тилу. Навпаки — у суспільства з’явиться важка ноша: місія реабілітувати й соціалізувати ветеранів.

І вже невдовзі після перемоги армія, якою всі ще вчора захоплювалися, може стати об’єктом нищівної критики, а подеколи й зневаги.

Так, на першій хвилі народної любові до парламенту й у владу різних рівнів пройдуть цілі партії військових і у крісла сядуть учорашні герої, але вже незабаром виявиться, що й вони не ідеальні, що і їм притаманні типові для нашого суспільства недоліки та хвороби.

Тож не варто покладати зайвих обов’язків і надій на армію, на військових. Їхня місія — перемогти, і вони з нею впораються. Натомість лад у державі й у своїх громадах треба наводити самотужки. І не відкладати це до часу закінчення війни чи вступу до ЄС, а робити вже. Це єдиний рецепт успіху.

Інфантильність — чи не найголовніша і найбільша проблема українського суспільства. Як видається, набагато критичніша за корупцію.

Бо вона формулює хибний життєвий принцип: та хто завгодно, тільки не ми, і будь-коли потім, лише не зараз.

Натомість зріла людина і свідома спільнота мають ставити собі інше питання: хто, якщо не я, і коли, якщо не тепер?