• Долі людські

...I вісім маленьких сердець

Лариса ПИЛИПЕНКО.

Фото zt.suspilne.media

Родину Дубровців у рідному селі Копище Олевської громади на Житомирщині щиро поважали: роботящі відповідальні батьки, розумні виховані діти. Багатодітна родина була зразком працелюбства, господарювання, завжди брала участь у справах на користь громади. Подружжя побудувало просторий дім, щоб у ньому було зручно й дорослим, і малечі.

НЕ ВСТИГЛИ облаштувати другий поверх оселі, біда заскочила зненацька — батьки, Марія та Петро, торік у грудні поверталися додому із Сущан, де були у справах, дорога була слизькою, їхній «бусик» «Форд Транзит» знесло на узбіччя, де автівка підірвалася на міні. В одну мить восьмеро неповнолітніх дітей, з яких найстаршому Юркові було 13 років, а крихітці Марічці — два з половиною місяці, стали сиротами.

Після похорону малих розселили по родичах, але невдовзі громаду облетіла обнадійлива звістка: діти виховуватимуться в одній родині, їх бере під опіку рідний брат Петра, Володимир Дубровець.

Діти зраділи такій новині, старші після загибелі батьків між собою казали: «Якби дядько Володя став нам за батька…». А «дядько», зовсім молодий, відчайдушне своє рішення прийняв одразу, без вагань і страху, адже сам із багатодітної родини, де у батьків їх виховувалось десятеро. Нежонатий, але має наречену, важливо, що вона підтримує вибір Володимира. Та й у свої 24 роки встиг отримати неабиякий життєвий і військовий гарт. З початку повномасштабної війни Володя пішов у військкомат добровольцем, але там відмовили, вважали, що йому бракує бойового досвіду. Це не спинило хлопця, знайшов оголошення, що набирають добровольців до загону для звільнення Маріуполя. Так потрапив до полку «Азов», де мав позивний «Вовк».

У «Вовка» щира відкрита усмішка, особливо на світлинах, де він грається з дітьми — складають конструктор, ганяють м’яча, заготовляють дрова на подвір’ї. Журналісти Суспільного зафіксували миттєвості буднів великої родини. Ось діти збираються біля машини, Володя повезе старших до школи, когось у лікарню, інших на дитячий майданчик. Соломія відвідує музичну школу. Юрко, Петро та Микола полюбляють вудити рибу в домашньому ставку, ловлять в’юнів, — так було при татові, в’ялили рибку і смакували. Тепер рибальський гурт веде до води Володя. Хлопці допомагають на городі, а дівчата прибирають удома. Родина облаштовує новий дім, де у кожного буде по кімнаті, — так хотіли батьки, тепер вони це зроблять з Володею.

— Ця родина на виду у громади, — розповів сільський староста Михайло Михалець. — Люди поважали Марію і Петра та надзвичайно співчутливо поставилися до тяжкої біди, прийшли на допомогу — збирали кошти, книжки, іграшки, обласна і міська влада, міжнародні організації забезпечили родину ужитковими речами, дитячим одягом, продуктами. Дітям подарували ноутбуки, в оселю провели Інтернет. Зараз клопотанням Олевської міської ради сім’ї допомагають добудувати другий поверх будинку.

У батька Володі й Петра, пана Юрія Дубровця, зболені очі, він мужньо тримається, але тяжка втрата підкосила. Згадує, якими чудовими були діти, тужить, що так рано пішли: Марії було 32 роки, Петрові — 38. Вони прожили 14 років разом і були прикладом для своїх родичів. «Я дивився на їхнє життя і радів, — каже дідусь. — Марійка була турботливою мамою, гідним чоловіком і батьком був Петя, жили дружно, навчали дітей чеснотам, малі зростали в любові. І як боляче, що їх немає...»

Батько вірить у Володимира, пишається сином. Розуміє, що він, імовірно, ще не зовсім усвідомлює обсяг всієї відповідальності, яка лягає на його плечі, але діє за покликом серця, бо розуміє, що дітям потрібна турбота, така у нього місія.

Зворушливо бачити, як діти горнуться до Володі, а він віддає їм усього себе турботою. Освоює кулінарію, бодай із допомогою Інтернету, але діти ласують смачним борщем, дерунами, налисниками. «Я йому не вірю, що не буває важко. Але він каже, що ні. Діти для нього — все. Це і життя, і здобуток, і цілий світ. Іншого немає. У нього є діти і турбота про них», — розмірковує дідусь дітей Юрій Дубровець.

Маленьку Марічку гойдає на руках її тітка, Тетяна Дубровець. Вона приходить на поміч, але зізнається: «Володя усе робить сам. А якщо не встигає і хоче, щоб хтось допоміг, то просить, тоді ми йдемо й допомагаємо. Він ніколи не скаржився, завжди на позитиві. Так себе налаштував і працює».

Їхній двір нагадує мурашник. Діти бігають, граються, бешкетують, як і годиться малечі. Але всі ниточки, видимі й невидимі, тягнуться до сильного й мужнього чоловіка, який тепер у них опора і надія. А звідти, з-за неповоротної високості, дивляться мамині й татові очі. Благословляють і дякують…