Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Сповідь

Були чужі, стали рідні

Ольга К.

Миколаївська область.

ХОЧУ поділитися радістю: ми помирилися з Валентиною, дружиною брата! Подія не вселенського масштабу, але для мене має величезне значення. Ми з братом Костянтином маємо різних батьків, а матуся рідна обом. Уже батьків немає на цьому світі. Крім брата, у мене теж немає нікого — не склалося особисте, Бог діточок не дав. Давно, чверть століття тому, Костя привів у наш дім жінку з малим сином, познайомив і сказав, що вони офіційно оформили шлюб і він усиновив Дмитрика. Це було для нас як грім серед ясного неба, до того брат зустрічався з дівчиною, у них наче й до весілля йшлося. А тут старша за нього, з дитям. Мама потай плакала, я на ту пору була зайнята своїми особистими проблемами, то якось не сприйняла цю новину надто емоційно, лише сказала брату: «Дивись, на шию вилізуть, ніжки спустять».

Оселилася нова родина окремо. Мені не припала Валентина до душі. Мовчазна, похмура, за вечір два слова скаже і мовчить. Вона навіть здавалася мені ображеною на всіх, а в душу не пускала, трималася замкнуто. Чимсь схожий на неї був і малий.

Але треба знати мою маму. Через дитину, а їй завжди хотілося внуків, вона знайшла у братів дім шляхи, що називається, стала мало не нянькою: пиріжків напече — біжить, поки тепленькі, з базару вертається — Валі молочка й сметанки домашньої. Напевне, тоді й стався той водорозділ між нами, я не помітила, як почала ставитися до Валентини вороже. Може, ревнувала до мами, бо вся її увага була там. А у мене тим часом не клеїлося з особистим — тривав затяжний роман із жонатим чоловіком, надії на спільне життя не було жодної, порвати не ставало сил. Ці стосунки, щоденне мамине дорікання роз’їдали мене. Ненька вечорами приходила від брата спокійною і задоволеною, бралася мені розповідати щось хороше, але мені закладало вуха, я нервувала й злилася на мовчазну відлюдькувату братову, яка, виходить, зуміла склеїти сім’ю, а я, така успішна, вродлива й незалежна, не змогла.

Неприязнь між нами тліла роками, я намагалася йти з дому, коли брат із родиною приходив, до них не ходила ніколи. Костя дуже переживав, брався нас мирити, але ж ми наче й не сварились… Брат виростив чудового прийомного сина, власних так і не мав. Пишався Дмитром, вивчив його в університеті, одружив, став дідусем маленького онука. Важко захворіла й померла наша мама. Для мене це було страшним ударом, я залишилася зовсім сама. Брат був поруч і підтримував. А невістка як була чужою, так і зосталась. Я не сприймала її присутності, вона не нав’язувалась, таке собі холодне протистояння.

Крига скресла зовсім недавно. Мені зателефонували з реанімації, повідомили, що Костянтин у важкому стані і просить покликати мене. Я примчала негайно, у лікарняному коридорі була Валентина. Вона кинулась до мене, припала і почала невтішно ридати. Напевне, настав час цим сльозам, таким вистражданим, пролитися теплим дощем на мою самотню душу. Ми так довго стояли, щось говорили, обоє плакали. Вийшов лікар, почав заспокоювати, що брат перетнув кризу і тепер піде на поправку, він спить і не слід турбувати зараз. Із лікарні ми так і вийшли, обійнявшись, як рідні сестри. Тепер так і живемо, немов зустрілися після довгої розлуки і знаходимо себе заново.