Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Невигадана історія

Розбите серце

Петро ГРАДОВСЬКИЙ.

Житомирська область.

СОНЯ була видною, гарною дівчиною. Місцеві парубки на неї заглядались, та через ту вроду не наважувались залицятись. Ішли роки, а заміж ніхто не кликав. Якось одного вечора до неї завітав уповноважений із району. Повечеряли, сподобалися один одному… А через дев’ять місяців на світ з’явився хлопчик — Соня назвала сина Павлом.

Ріс, зрозуміло, без батька. Через це сусідські хлопчаки часто дражнили його. Та наруги він не терпів — давав здачі одноліткам. Намагався самостійно захистити себе: ставав жорстоким і часто пускав у хід кулаки на менших хлопців. Соня заступалась за сина перед їхніми батьками. Ні в чому йому не відмовляла, щоб не почувався обділеним безбатченком.

Закінчивши школу, Павло поїхав до обласного центру вчитися у професійно-технічному училищі, здобув професію будівельника. Однак на будівництво не пішов, захотів легких хлібів. Не працював, сидів у матері на шиї. Соня все вмовляла сина влаштуватись на роботу. Казала: «Павлику, працюй, щоб забезпечити себе і мене на старості». Він відмахувався: «Встигну, мамо, встигну».

Одного разу спіймали його на крадіжці, був суд. Відбував покарання у Західній Україні і навчився «премудростям» життя: жорстокості, улесливості, обману, недотриманню слова. Щоправда, писав матері, що в нього все гаразд. Після звільнення оженився на місцевій дівчині, народилося двійко хлопчиків, які дуже любили свого татка, горнулися до нього.

Бабуся Соня за сотні кілометрів їхала до своїх внученят, везла їм смаколики. Любила побавитися з ними, поспілкуватися з невісткою, сватами. Та радість була недовгою — син покинув родину. Соня просила, благала не робити дітей напівсиротами — не послухав.

А далі пішло-поїхало. В різних містах України сходився-розходився із молодицями. Нарешті зійшовся із жінкою з двома дітьми. Від обласного центру, де оселилися, до материної хати 30 кілометрів. Приїжджали, допомагали обробляти город, до свят і хату побілять, і тин відремонтують. Навідувались не з пустими руками — навезуть хліба, булок, ковбаси, цукерок, печива. Мати в душі раділа за сина, думала, що нарешті узявся за розум.

Та одного разу Павло приїхав у село на таксі і скоромовкою оголосив, що через кілька днів відвезе її в будинок для літніх. Він про все домовився. Із дружиною розійшовся, зараз ділять квартиру. Не зможе більше приїздити допомагати, тож хату краще продати. Соня не доторкнулася до смаколиків, які він привіз. Гіркі сльози заливали очі. Не хотілося вірити, що сину вона вже не потрібна. Через день Павло зателефонував матері: «Готуйся, завтра приїду за тобою». Це ще більше роз’ятрило старенькій душу.

Наступного дня син приїхав, зайшов у хату і жахнувся: мати заснула вічним сном. Сільський лікар сказав, що серце не витримало. Провести Соню в останню путь прийшло чимало односельців. Горе-син ішов за труною, понуривши голову…