• Точка зору

Черги до військкомату — в минулому. Чи виграємо тепер?

Павло Казарін.

gazeta.ua

Я ПАМ’ЯТАЮ чергу до київського військкомату в лютому 2022 року. В ній стояли всі — молоді й старі, хлопці та дівчата, люди з грошима та ті, хто звик заощаджувати. На той момент служба в армії з обов’язку перетворилася на привілей…

Відтоді минуло дев’ятнадцять місяців. І в країні наростає неминуча напруженість між тими, хто в армії, і тими, хто не там. Причина проста: мобілізація в нинішній фазі війни має вигляд безстрокової.

Армія продовжує бути основним об’єктом довіри країни, а війна залишається основним тлом повсякденності. Але люди, яким випало бути «тонкою лінією» між тилом і ворогом, почуваються у двозначній ситуації.

З одного боку, вони — безумовна еліта суспільства. Носії найбільшого соціального капіталу країни. Представники найважливішої професії в сучасній Україні.

З іншого боку, їхній квиток до армії не має зворотної дати. Кожному з них випало служити «до перемоги». Навіть планові ротації трапляються не в кожного підрозділу, а про нові масштабні хвилі мобілізації, що дадуть змогу відпустити додому тих, хто вже відслужив, поки що не йдеться.

Соціологія мало що здатна сказати країні про її нову лінію вододілу. Останнє дослідження свідчить про те, що більшість українців вважає ознаками патріотизму «донатити та волонтерити» (46%), «говорити українською» (45%), а «служба в армії» посіла третє місце (33%).

Факт залишається фактом: черги до військкоматів уже в минулому. Не всі, хто залишився в тилу, ховаються від військкома, проте абсолютна більшість навряд чи готова ставати добровольцями, віддаючи перевагу фаталізму. «Закличуть — піду, не закличуть — не піду».

Ми не знаємо темпів нинішньої планової мобілізації. Не знаємо, скільки людей щомісяця поповнюють Сили оборони держави. Ймовірно, цей процес триває, але «домобілізація» не супроводжується демобілізацією. А це означає, що вже сьогодні розмова про службу в армії приречена перетворюватися на дискусію про справедливість.

Ті, від кого залежить тиловий комфорт, живуть у найбільш некомфортних умовах. Ті, завдяки кому країна вижила, платять за це своїм життям. Ті, хто в армії, віддають непропорційно багато, а тому мають право розраховувати на винагороду — якщо не матеріальну, то точно моральну.

Найсильніші емоції викликають ті, хто намагається в цей момент просувати протилежну етику, хто знецінює людей у формі й живе за формулою «убезпеч себе за чужий рахунок». Юристи, які рекламують профільні послуги. Медики, що обіцяють «білий квиток». Перевізники, готові нелегально вивезти людину за кордон. Адміністратори «пацифістських» (тобто за мир. — Ред.) телеграм-каналів. Блогери, які стверджують про неконституційність того, що відбувається. Люди, які розповідають про лазівки на кордоні. Поки одні закривають пробоїни собою, інші намагаються розколупати нові, сподіваючись на цьому заробити.

Наша війна надовго. І для того, щоб вести цю війну, Україні потрібні ресурси. Фінансові, озброєння… І потрібні люди, які одягнуть форму й вибиватимуть ворога з окупованих територій. І це єдиний ресурс, який ми не можемо отримати від союзників.

У найширшому сенсі — ми свідки заочної дискусії про права та обов’язки. Про відносини громадянина і держави. Протягом тривалого часу нормою було концентруватися саме на правах. Країна багатьма сприймалась апріорі (само собою зрозуміло. — Ред.) як боржник. Вона мала забезпечити «маленькій» людині хорошу зарплату, гідну пенсію, недорогі та доброякісні послуги. «Стелею» обов’язків «маленької» людини вважалася сплата податків. А потім почалась повномасштабна війна — і окреслила прірву між «маленькими» людьми та звичайними.

Звичайні люди сходили до військкомату. Принаймні для того, щоб оновити персональні дані, повідомити про власну кваліфікацію, місце проживання та стан здоров’я. Нікому з них не дорікнеш у малодушності — навіть якщо армія в результаті вирішить, що їхні послуги їй не потрібні й повістки так і не надішле.

А «маленькі» люди тепер висувають країні нові умови, без дотримання яких до військкомату йти вони не мають наміру. «Нехай спершу перестануть красти». «А чому депутати не воюють?». «Військкоми хабарі беруть, а мені в армію йти?» «Маленька» людина підняла на прапори чужі гріхи, сподіваючись, що за ними ніхто не розгледить її власних. Нема сенсу це обговорювати, бо це не умови, а виправдання. «Маленькі» люди намагаються зняти із себе відповідальність, перекладаючи її на обставини, які поспіхом вигадуються.

Мені випало бачити в армії різних людей. Механіків і айтівців. Таксистів і бізнесменів. Продавців і вчителів. Ніхто з них не був «маленькою» людиною. Тому що критерієм у цьому питанні є не гроші й не довоєнна посада. Єдино можливий критерій тут — це відповідальність. Та сама, яку ти або береш на себе, або намагаєшся від неї втекти.

Нам випало жити у суб’єктний період власної історії. Одні наші сучасники стануть пам’ятниками, інші — вулицями. Їхні персональні історії вивчатимуть у школах. Величина причетності до загальної перемоги визначатиметься особистим внеском кожного.

А ті, які сьогодні обирають стратегію «нічого не робити», стануть нормою в одному випадку. Якщо ми програємо війну.