Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Кохання, кохання

Зустріч

Любов ЦІСЕЛЬСЬКА.

Хмельницька область.

ДО СЕЛА було ще кілометрів із п’ять. Поки сягало око, сріблом виблискував на сонці засніжений степ. Два дні сильно хурделило. Дорогу трактор розчистив, але після короткої відлиги знову приморозило. Холодно не було, вдяглися добре. Але ж як слизько! Доводилося йти дуже повільно. Влітку за годину долали шлях до материної хати, а зараз минуло більш ніж пів години, а від станції не пройшли й кілометра. Андрусь почав хникати, що втомилися ніжки. Довелось узяти сина на руки. Та як його йти із ним по такій ковзанці?

«Чому я не дочекалась попутної машини? — сердилась на себе Ліна. — Про що думала? Якщо знову почне мести, що я робитиму серед степу з дитиною? Додам хворій матері клопоту, щоб шукала, хто б мене міг звідси забрати».

Вона була вкрай розтривожена і навіть не почула, як позаду їде машина. Позашляховик захисного кольору обігнав, за кілька метрів зупинився, водій вийшов і озвався до них.

— Жіночко, ви в Мирне? До села ще далеко. Сідайте, я підвезу.

Ліна опустила сина, підвела очі, прикривши їх долонею від яскравих сонячних променів, подивилася на водія й... завмерла. Перед нею був той, кого вона не сподівалась і нізащо не хотіла бачити.

Хотілося втекти геть. А Андрусь уже побіг до машини. Зрештою, заради малого вона готова на все. «До першої хати доїду і там вийду», — вирішила.

Він навіть не глянув на неї. Розмовляв із дитиною. Андрусь смішно розтягував слова, але відповідав охоче.

Не проїхали й кілометра, як небо почали затягувати хмари. За декілька хвилин потемніло, наче настали сутінки, а потім ніби хтось розчахнув небо навпіл: на землю посипав рясний сніг.

Андрусь тулився, наче шукав затишку й тепла, і скоро заснув.

— Ліно, — порушив мовчанку він, — ти не забула мене?

Вона не впізнала його голосу.

Здригнулась. Та його слова збудили в серці теплу хвилю.

— Ні, Андрію, не забула.

— Так чому ж, чому?..

Зупинив машину. Здавалося, вони сидять у сніговій казці.

— Ліно, ти стала ще гарнішою. Вислухай.

— Навіщо? Що тепер зміниш?

Запала мовчанка.

— Коли ти написала, що вирішила мене не чекати і їдеш сама вступати до університету, стало боляче. Я й написав: «Мабуть, краще буде, як забудеш мене». Та й то я так написав. З дурних гордощів. Того першого солдатського року ревнував тебе до сонця, до квітів. Був злий, казав собі, що знайду кращу... Ніколи її не знайду. Та невже ти повірила тим моїм словам?

— Ні. Знала, що любиш. Хотіла покарати, як нерозумного хлопчиська, за зухвалість, а вийшло інакше. Покарала сама себе.

— Ти назвала сина моїм іменем...

— Твоїм.

— А я ж як?

— Зустрінеш іншу.

— Немає в мене нікого. Є тільки ти...

— Пізно, Андрію.

Попросила:

— Їдь швидше, прокинеться дитина, захоче їсти...

Повільно рушила машина.

— А де ж той Антон?

— Не знаю. Ми розлучилися ще до народження сина.

Стиснув зуби. В’їхали в село. Ліна попросила:

— Зупини тут. Хай не бачить ніхто.

Та він її не послухав. Поїхав далі, різко загальмував біля воріт своєї хати.

— Усе. Приїхали. Далі не пущу. Думка про тебе допомагала вижити у пеклі…

У степу ще мело. А в селі вже сяяло сонце.