Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Між нами, жінками

Історії з конверта

У житті бувають моменти, коли гору бере сум’яття, — не знаєш, як вчинити, бо навіть близькі люди, які мали б прийти на допомогу першими, віддаляються, а то й стають зовсім чужими. У теці «Вербиченьки» зустрілося кілька листів, де читачки діляться своїм наболілим. Вислухаємо їх? Може, щось порадимо.

Росла собі груша

ДИВЛЮСЬ на пеньок, що бовваніє навпроти вікна, і такий сум огортає. Тут росла наша груша. Її на межі між нашим обійстям і городом Петричуків посадив мій батько. Того року я закінчувала школу, збиралась до аграрного університету, і ми з батьком обновляли сад. Він дістав чудових саджанців, із десяток міцних деревець, і жартував, що тут я проходитиму практику із садівництва. Й онуки ласуватимуть яблуками і грушами. Ще й вони з Павлом, сусідом і товаришем, під цією, що на межі, грушкою на старості літ гомонітимуть вечорами.

Молодими вони були, але так твердо на землі стояли й про дітей дбали. Тож і ми з Наталкою, Павловою донькою, були подружками, водою не розлити. Наші родини й збиралися під грушею, що росла крислатою і родила щедро. Накривали стіл на свята, разом відзначали сімейні дати. Мої студентські приїзди, Наталчині успіхи у пісенних конкурсах. Наші заміжжя, народження дітей.

Так було, поки жили наші батьки. Тата не стало дуже раптово, помер від серцевого нападу, дядько Павло пережив його на два роки. Моя мама враз постаріла, обсипало болячками, перестала виходити з хати. Тільки просить іноді: підвезіть до груші. Отак на візочку сидить, усміхається до себе, згадує.

Аж ось сусіди задумали прибудувати до хати кілька кімнат. Усе б нічого, та от якраз та будова підійшла впритул до нашої межі, й на заваді груша стала. Я вже передчувала той безславний кінець старого дерева, але на душі ставало тоскно: як сказати про те мамі? Якогось вечора прийшла Наталка з чоловіком, начебто й розмова тихо складалася, але мене мов віжками стьобнули: це груша мого батька! Затялася: не дам! Пішла між нами така сварка, що тим Кайдашам, мабуть, повчитися.

На якийсь час усе притихло, а потім на кілька тижнів ми з мамою поїхали в місто, до лікарів. Коли схвильовано телефонує моя донька: грушу буревій поламав! Не могла второпати, як це, інші дерева вціліли, а її знесло? Як повернулися, зрозуміла, що вкоротили їй віку наші сусідоньки…

Тепер навпроти вікна пеньок. Зараз його замітає снігом, немов бинтує мені серце. Мені боляче думати про весну. І про те, що якось треба далі жити з сусідами…

Галина В.

Миколаївська область.

Нагодувала...

НЕ МОЖУ дати собі ради. Другий день обпікає. Нічого такого не сталось, був звичайний день нашої родини. Зранку Микола пішов заготовляти дрова — вони з трьома чоловіками створили невеличку бригаду, так зручніше працювати в лісі. Розчищають дозволені ділянки й доправляють додому. Я взялася варити суп із галушками, ліпити вареники.

За роботою які лише думки в голову не шкребуться. Зима на носі, Оленці треба справити нове пальто, таке, як вона хотіла, зі справжнім хутром, а не з «хвостом мокрого бобра», як жартують її подружки в коледжі. Дорого, тож треба продати теличку, бо з коровою зиму не витягнемо, кормів не стане. У літній кухні слід перекрити дах, усе літо Микола збирався, та руки не дійшли. Купити борошна, цукру, крупів — не тягти ж це мені в руках.

Одне слово, коли Микола сів обідати, я оці свої невеселі думки почала виливати йому просто в тарілку з тим супом. І дедалі голосніше. Бачу, чоловік мовчки їсть ті галушки, сьорбає рідке. І така мене захопила хвиля, що докори сипалися, мов із мішка. Аж опам’яталась, коли побачила зігнуту над тарілкою Миколину спину, його почервоніле обличчя… Він ніколи не докоряє мені, не дає приводу до суперечок. Може, краще гримнув би кулаком по столу, розбив тарілку, якось захистився. А для мене такі докори стали звичними, як приправа до страви. І чомусь при обіді.

Пішов на роботу, а я перебрала останні роки нашого життя і побачила себе немов збоку. Знервована, вічно чимсь незадоволена, дратівлива. Хоча живемо ми не розкішно, але цілком пристойно, все є в домівці, не порожній холодильник, дозволяємо собі й доні обнови. Проте я забула, коли в нашій хаті звучали сміх чи бодай жарти, а Микола ж замолоду звеселяв наше товариство в технікумі іскрометним гумором. І куди поділась та весела дівчинка, за якою упадало пів групи чоловічого товариства, а переміг їх таки Микола. Він присягнув моїй мамі, що ніколи в житті не образить мене. І тримає слово. Іще б тій дівчинці якось повернути себе колишню…

Віра Ю.

Житомирська область.