• Постаті

Горда орлиця у царині слова

Підготувала Лариса ПИЛИПЕНКО.

1898 р.

120 років тому, 27 листопада, в містечку Гура-Гумора на Буковині (тоді — територія Австро-Угорщини, нині — м. Гура-Гуморулуй, Румунія) народилася жінка, життєвим кредо якої було: «Кожний вечір закінчуйте книгою». Це — Ольга Кобилянська. Відома письменниця, представниця модернізму, борчиня за права жінок, одна з найяскравіших постатей української культури.

ОЛЬГА була четвертою із семи дітей у родині дрібного урядовця. Мати, яка походила із сім’ї спольщених німців, після одруження прийняла греко-католицьку віру, виховувала дітей у пошані та любові до українства. Батько, галичанин зі шляхетського роду, гадав, що його обов’язок — дати добру освіту хлопцям, а дівчата заміж повиходять. Тому Ольга провчилась лише чотири класи в німецькій школі, відтак протягом усього життя займалася самоосвітою. Була завжди дещо стримана у виявах почуттів, проте дуже любила свою велику родину, опікувалася й підтримувала братів, шанувала батьків.

У дівоцтві «захворіла» на читання — це стало потребою всього життя. А ще захоплювалась малюванням, музикою, театром, верховою їздою. Для домашнього спілкування в родині використовувалася українська мова, водночас Ольга вільно володіла німецькою, румунською, польською та чеською. В її житті був момент, коли наважилася стати акторкою, — написала листа з проханням прийняти її в театральну трупу. Але, отримавши запрошення, побоялася сказати про це батькові. А його дозвіл був необхідним для прий-няття.

Першими літературними пробами юнки були вірші, казки, легенди, написані німецькою мовою. Писати українською дівчина почала після знайомства з дочкою лікаря Софією Окуневською, яка переконала Ольгу, що та повинна творити для вітчизняної публіки, надарувала українських книжок. 1889-го вона на два роки переїжджає з родиною до села Димки. Це дало змогу письменниці заглянути глибше в селянське життя.

У 35 років Кобилянська була вже добре відома в Буковині та Європі. Її твори перекладали та видавали німецькою, чеською, польською. Вона здобула стипендію з Відня за свою літературну діяльність і часто відвідувала тодішню столицю.

В Ольги було чимало друзів, та особлива дружба поєднувала з Лесею Українкою — ці стосунки були сповнені підтримки, довіри і розуміння. Вони були споріднені духом, захоплювались одна одною, обидві цікавилися музикою, фольклором та етнографією. Бачилися всього тричі, а товаришували — 14 років, безперервно листуючись. Її подругами були такі ж емансиповані українки: Августа Кохановська, згодом — видатна художниця, Софія Окуневська, Наталя Кобринська — лідерка жіночого руху Буковини.

1919 року Ольга Кобилянська написала заповіт. Там є такі рядки: «Будьте здорові і згадуйте мене. Я ніколи не була щаслива. Найкращі хвилини були в мене, коли я писала і закінчувала мої твори. До так званої слави була я в глибині душі холодна. Любила я мої мрії, гори, зірками засіяне небо, іноді — рівнини, осінь і свого Небесного суддю...».

Особлива сторінка її долі — кохання усього життя, Осип Маковей, редактор газети «Буковина», літературний критик, поет і публіцист, перекладач. Ольга була пристрасно закохана в цього незвичайного чоловіка, для якого найважливішою стала праця в українській літературі. Чи було це почуття взаємним? Осип Маковей захоплювався Кобилянською як письменницею, вона була його гарною літературною товаришкою, але він відмовився від її пропозиції поєднатися в подружжя: вона йому освідчилась, а він виявився не готовим до таких стосунків. І одружився з іншою.

Осип Маковей помер 1925 року. У день його похорону Ольга блукала в горах і плакала... Вона не вийшла заміж, проте мала названу дочку Олену, яка була позашлюбною дочкою брата Кобилянської, Олександра, яку письменниця офіційно удочерила. У них склалися справжні стосунки доньки й матері.

Й через століття дуже близьким нам є її літературний спадок: «У неділю рано зілля копала…», «Земля», «Людина», «Царівна», «Valse melancolique». Пережито розумом, відчуто серцем. Найвидатнішим твором Кобилянської Іван Франко називав «Землю», відзначав, що це «документ способу мислення нашого народу». А Соломія Павличко вважала, що «ми й сьогодні приходимо до творчості Кобилянської по естетичну насолоду і знання жіночого характеру, адже ж вона створила цілу енциклопедію жіночої душі».

Цікавий мазок до образу: пані Ольга була вправною господинею, мала чимало власних рецептів приготування і навіть правильного споживання страв, а ще суворо дотримувалась режиму харчування. Їжу їй доводилось готувати протягом всього життя для всієї великої родини.

Ось один з автентичних рецептів, який зберігся.

«Пампушки тети Олі (орфографію збережено):

Треба: літру або й більше муки, шклянку літньої сметанки, 5 жовтків, 6 дк. (3 ложки) топленого масла, столову ложку цукру, трошки соли, 4 дк. підробленого з трошки молока дріжджя, мармеляда, смалець.

Беремо муки, даємо трошки соли, цукру, літньої солодкої сметанки, жовтки, топлене масло й подрібнене з цукром-мучкою й трошки молока та підкисле дріжджя. Це все в мисці вибити ложкою так, щоб аж відставало від ложки; як загусте, дати ще молока. Тісто має бути вільне. Тоді виложити це тісто (без киснення) на стільницю, посипану мукою, й виробляти як звичайно пампушки.

Можна давати до середини потрошки мармеляди. Тепер щойно повинні підкиснути й зразу смажити на гарячому смальці. Посипати цукром з ванілією — й готові. З того буде 40 дуже добрих пампушків».

1941-го письменниця не змогла евакуюватися з Чернівців. Окупаційний румунський уряд дав розпорядження передати письменницю військовому суду. Наміри румунів залишилися нездійсненими, бо 21 березня 1942 року 78-літня Ольга Кобилянська померла. Румунська влада заборонила громадськості провести письменницю в останню путь. На кладовищі у Чернівцях були лише її рідні й близькі.