Село має вижити

Леонід Логвиненко.

Харківська область.

Зруйнована рашистами ферма.

Зруйновані ферми, засипані мінами поля, потрощені війною будинки — це село Гусарівка неподалік Балаклії на Харківщині, яке пережило окупацію і намагається постати із попелища. Сьогодні воно зводиться на ноги завдяки людям, які не здаються.

_{Знищений світ}

«ЯКБИ я був молодий, то, напевне, взяв би гріх на душу — щось зробив би із собою, побачивши після визволення вщент знищене господарство, яке два десятиліття створював мій батько», — зізнається директор СТОВ «Гусарівське» Юрій Вовченко (на фото автора).

Це було потужне сільгосппідприємство. Я часто сюди приїздив, а його тодішній керівник Віктор Миколайович Вовченко, якого не стало незадовго до повномасштабної війни, хвалився здобутками — новими тракторами й комбайнами, прес-підбирачами для тюкування соломи, доглянутими фермами. У Волобуєвці, де також господарювало «Гусарівське», ввели в експлуатацію сучасний доїльний зал, оснащенню та впровадженим технологіям якого могло позаздрити чимало європейських фермерів. Все найкраще, що можна було застосувати, дбайливий господар тоді придбав.

До початку жнив, косовиці тут усе готували із запасом: шини, резервні трактори і комбайни, прес-підбирачі... Адже коли щось зламається, то за запчастини в «сезон» продавці здеруть утридорога, отож треба пересідати на справне і працювати далі. А взимку, коли деталі дешевшають, доцільно займатися ремонтом техніки. «Гусарівське» тоді щодня вигідно продавало 20 000 л високоякісного молока. І чим вищі надої, тим більше отримували за літр. Бо вартість доставки на переробку, а отже, собівартість сировини була відносно дешевою.

А потім насунула орда і знищила світ, який створювали нелегкою працею Вовченки разом із працівниками підприємства. Московити щось вкрали, щось спалили. Від парку тракторів і комбайнів залишилося всього десять відсотків — те, що вдалося вивезти з-під носа у ворога. Не вціліла жодна ферма... З 2700 голів ВРХ після деокупації нарахували дві сотні корів. Під час бойових дій мені довелося побувати в селі, яке немилосердно обстрілювали. Я бачив корів, які розбрелися по полях і потім підривалися на ворожих мінах.

Коли в Гусарівку зайшли рашисти, худобу тиждень ніхто не доглядав, і вона несамовито ревіла. Тваринники не витримали, пішли на ферму погодувати і напоїти корів. А саме почався обстріл, і окупанти звинуватили людей у корегуванні вогню нашої артилерії. Їх схопили, посадили у погріб, катували. А потім укинули туди запалені шини, якими зазвичай притискають накриття силосних ям. Тваринники згоріли заживо. Імена деяких вдалося встановити завдяки генетичній експертизі, доля інших досі не відома. Селяни все ж сподіваються, що їхні близькі, які пішли того фатального дня на ферму, живі, можливо, в полоні...

_{Відродження з попелу}

КОЛИСЬ давно Віктор Миколайович Вовченко розповідав мені, як він узяв збиткове господарство і підняв не з нуля, а з мінуса в 3,5 мільйона гривень боргів аж до європейського рівня. Тепер його синові Юрію доводиться відновлювати «Гусарівське», якому окупанти завдали збитків на суму 1,5 мільярда гривень. Господарство ще до початку повномасштабної війни сплатило державі податки наперед — аж за березень. Але потім йому нарахували… 4 млн 775 тис. грн боргів.

Село в руїнах, а «Гусарівському» нараховують платежі на повну котушку, пропонують підписати податкові зобов’язання. Погрожують описати будівлі, техніку, адже в Україні закон не дозволяє скасовувати сплату податків для зруйнованих господарств. Сталося ж це не з вини Вовченка, а через війну. З банками також проблема. «Гусарівське» в «червоній зоні», неподалік фронту, а таким кредити зась — викручуйтесь, як хочете. Що ти вдієш, коли в кишені гуляє вітер, на фермі нема кормів, про надої годі й говорити, а ще ж 6 тисяч гектарів полів заміновані?

Та попри всі біди в «Гусарівському» вже очистили від мін 2000 га землі. Зробили це стараннями агрономів та інженерів господарства, які їздили у Хмельницький навчатися на «ідентифікаторів», тобто тих, хто вміє розпізнати міну. На базі вітчизняного трактора змайстрували й розміновувач, яким можна керувати дистанційно, трохи навіть модернізували його. Могли б упоратися і з більшою площею, однак на це нема ні фінансового, ні технічного ресурсу.

— Я проїхав по господарствах області: візьміть в обробіток тисячу-дві гектарів землі, — згадує Юрій Вовченко, — ми самі розмінуємо поля. Розрахуйтеся хіба що за паї. Ніхто не захотів...

Докладаючи надзвичайних зусиль, цієї осені Вовченко засіяв 1000 га озимини. Згадує, як просив у влади насінний матеріал, однак допомоги не діждався. Підсобили деякі колеги. Сподівається на добрий урожай на зраненій землі. Бо хоч із міндобривами нині проблеми, але ж дощів випадало достатньо. І вгіддя ці — родюча цілина, яку підняли. Втім, там, де були вирви від авіабомб та артилерійських снарядів, де землі торкнулася смерть, жито та тритикале ростуть погано. Спершу тьмяніють, а потім зовсім умирають.

_{Селяни не здаються}

ГОСПОДАРСТВО хоч і важко, проте піднімається. Вже мають 400 голів худоби. Кількома нетелями допомогла Бугаївка — село неподалік Ізюма, яке зазнало такого ж горя (див. номер за 6 грудня 2022 року, «Крізь жахи окупації»), щось купили в людей. Просили допомоги й у деяких небідних фермерів у тих районах Харківщини, які не зазнали обстрілів чи окупації, але ті виявилися глухими до людської біди. Вони її не пережили, для них війна далеко.

Головне ж, що люди мають у Гусарівці роботу. Хтось доїть корів, хтось вичищає на фермі. Інші з молока роблять бринзу та сметану. Ще чимало жіночок ліплять вареники з капустою і картоплею на продаж. Господарство придбало навіть обладнання для виготовлення морозива. Відкрили торгові точки на базарах деяких містечок та Харкова. А ще завезли у відремонтовані приміщення гусей, курей, овець, кіз. Раніше нічого такого не тримали, а тепер усе це кукурікає, мекає, ремигає. Поки що грошей, аби справно платити працівникам, бракує, але ось на Різдво зарізали 150 курей і видали їм, а також крупи та макарони. Тож ніхто тут не голодує.

— Люди мають трудитися, — наголошує Вовченко. — Всяка «халява», дармова гуманітарка розбещує. Бо замість того, аби працювати на землі, чекають на дурничку. У мене ж роботи по горло.

Каже, що деякі чиновники, старости громад сьогодні тільки те й знають, що роздають гуманітарку. І більше нічого не роблять. Людей у селах катма, а в керівництва зарплати по 20-30 тисяч гривень.

— А що ти реально зробив, щоб село не вмерло, не пропало?! — не стримується, дорікаючи таким, Вовченко. — Хіба що поставив стелу «Я люблю...» за кількасот тисяч гривень.

— А що ви зробили? — цікавлюсь у відповідь.

Юрій Вікторович загинає пальці: дали роботу 102 людям, накрили вісім сараїв, завезли 200 голів ВРХ, овечок-ярочок, розмінували 2 тисячі гектарів землі, відновили 15 тракторів. А ще надоюють 1200 літрів молока, коли всього рік тому було 10, відкрили низку торгових точок, аби мати прибутки на відновлення. Замінили потрощені вікна новими, що потягло на понад мільйон гривень. Усе своєю працею і коштом.

Якщо не трудитися в тилу, то на фронті буде набагато важче, та й село зникне. Оце і є любов до України — щоденна тяжка робота на її благо.