• Наша гордість

Недоспівана пісня В’ячеслава Хурсенка

Софія СОШКО.

В’ячеслав Хурсенко із дружиною Ольгою.

«Квартал 95» пробив, як мовиться, чергове дно. В новорічному шоу ці, з дозволу сказати, артисти використали легендарну пісню В’ячеслава Хурсенка «Соколята» й переробили її під пса Патрона. Це обурило дуже багатьох людей, зокрема і доньку поета, композитора та виконавця волинську співачку Марію Хурсенко.

ОСЬ що вона написала в соцмережі: «Не хочу, щоб ця бруднота була у мене на сторінці, але багато з вас подумали, що я давала дозвіл на це цілковите знецінення і спотворення пісні. Я, звичайно, розумію, що зараз нам всім не до гумору. Але це зовсім і не смішно... Виконує вона (мається на увазі артистка «Кварталу». — Ред.), а соромно мені. Соромно, що до такого низького рівня опустили нашу гумористичну культуру... Як можна було додуматись поєднати таке з історичним твором».

Вона також додала, що чекає відповідних дій від представників Української агенції з авторських та суміжних прав.

У коментарях під дописом Марії і загалом в Інтернеті — чимало критики цього шоу: «Квартал укотре себе похоронив. Ганьба — таку пісню спаплюжили»; «до чого котиться суспільство, точніше, до чого хочуть нас «скотити»; «ідіть, бездарі кварталівські ви, до собачої матері... І не смійте чіпати своєю примітивністю і вульгарщиною українську пісню, великого митця!!! Я мав за честь дружити з В’ячеславом Хурсенком, співпрацювати з ним на теренах Українського радіо та телебачення, слухати його самобутні і проникливі пісні. Війна йде із зовнішнім ворогом, а тут ще й внутрішні недомитці, недоукраїнці біснуються... Тож у пам’ять про Великого Українського Митця — композитора, поета, музиканта, співака В’яче­слава Хурсенка прошу щирих українців не бути байдужими...»

Подібних виразів обурення — безліч. Та хіба ж уперше автори того дійства паплюжать українство, виставляючи його недалеким і недолугим, колупають наші рани і посипають їх сіллю? Вже були і Україна-«повія», і сеньйор голодомор, і пародія на переселенців з окупованого Скадовська («сіськатовста»), які буцімто не володіють українською мовою... Мо, посміємося ще з полонених?

Утім, до «Кварталу» в нас ні запитань, ні претензій — з ним усе давно ясно. Запитання залишаються тільки до тих, хто регоче, ходить, підтримує цей чужинський наріст на нашій культурі. Дорегочетесь, небораки. Та, власне, вже дореготалися.

Кварталівці ж понад десятиліття «виховують» українців, лунаючи чи не з кожної праски і вказуючи, з чого їм сміятись, «...А братія мовчить собі, Вирячивши очі! Як ягнята. «Нехай, — каже, — може, так і треба» (Т. Шевченко). Тим часом усе істинно українське, дороге кожному, хто відчуває Неньку Батьківщиною і в кого є бодай трохи лою в голові, витісняється, зашаровується, перекручується, піддається кепкуванню.

Скористаємося цим, хоч і поганим, приводом, аби згадати про одного з представників справжньої культури, багато в чому виняткової постаті на нефальшивій українській естраді В’ячеслава Хурсенка. На жаль, не настільки відомого на загал і недооціненого свого часу. Красень із неповторним голосом, дуже ліричною душею. У піснях Хурсенка, дуже незвичайних, які являли собою цілі розповіді про життєві обставини, був особливий почерк автора і його внутрішня сила. Найвідоміша, звичайно, — «Соколята», і не знайдеться людини, чиє б серце не зворушила ця музична історія, написана під враженням драми, що мала місце в сім’ї легендарного співака Василя Зінкевича. Той сам виховував двох синочків, після того як дружина покинула його (це вже загальновідомо, тому ми не виносимо сміття з хати).

Крутилось пір’я на вітру,

І я згадав негоду ту,

В яку мене моя любов

Покинула,

Виймали жала із грудей

Очата двох моїх дітей,

І вся моя любов на них

Рікою хлинула.

Зростають у гніздечку

соколята,

О Боже,

ти за все мене прости!

О як я їх не хочу відпускати,

У простори юнацької мети.

В роках моїх

така велика сила,

Та долю не затримати

нічим, —

Сини мої, візьміть

мої вітрила,

Та й батька не забудьте

поміж тим.

Я спав роками у вогні,

Біда сивіла на мені,

І тільки мати у селі,

В сльозах журилася,

А я синочків обіймав,

І сам у себе запитав,

О де ж ти наша доле

Забарилася!

Зростають у гніздечку

соколята,

О Боже,

ти за все мене прости!

О як я їх не хочу відпускати,

У простори юнацької мети.

В роках моїх

така велика сила,

Та долю не затримати

нічим, —

Сини мої, візьміть

мої вітрила,

Та й батька не забудьте

поміж тим.

А подібних творів у В’ячеслава Хурсенка було багато, майже вдвічі більше, ніж нині представлено у п’яти випущених альбомах. Звісно, що автора і виконавця люблять і пам’ятають переважно меломани у віці за 50, коли його можна було почути наживо лише на фестивалях, по радіо, а ще — на аудіокасетах. Набагато рідше — на телебаченні. Втім, і цього вистачало, аби, почувши Хурсенка раз, запам’ятати назавжди…

Народився В’ячеслав 1 червня 1966 в Дніпропетровську, але його юнацькі роки і подальше життя минали на Волині, куди повернулася мама після розлучення з чоловіком. Що згодом також виллється в ліричну сповідь «Тато, тато». 1991 року на фестивалі «Червона рута» в Запоріжжі за виконання цього твору Хурсенко поділив друге місце із Жанною Бондарук. Першого місця журі не присудило нікому. Без сумніву, це музичний шедевр, у якому сум за батьком і розчарування в ньому вилились у такі відверті рядки:

Тату, тату,

не заросли сліди травою —

Я пам’ятаю, як я плакав

за тобою.

А ти повісив мене

на жіночі плечі,

Як на гвіздок

в стіні звичайні речі,

Звичайні речі!

Ти загубив мене,

але біда не в тому,

Ти загубив себе і віру всьому.

Тебе не бачив я давно,

але впізнаю —

Я не один такий

на світі виростаю,

На світі виростаю...

Приспів:

Тато, тато — для когось значиш ти багато.

Відкриєш двері в дім —

і в домі тому свято.

Ну, а для мене,

як не повертати,

Одне-єдине в світі свято —

мати!

Тато, тато, тому жорстокі

твої діти,

Що не зумів ти їх,

як мати, обігріти,

Людських долонь теплом,

і втомленим чолом,

Відкритим серцем

і живим добром,

Живим добром...

Летіли птахи над головою,

Я їм кричав: «Візьміть мене

з собою!»

Вони почули, вони забрали,

І ми без тебе, тато,

досі не пропали,

Досі не пропали!

Талант до музики у Славка проявився у малому віці. Маючи абсолютний слух, він легко міг відтворити сучасні твори на гармоні, яку подарував дідусь. Початкову освіту здобув у Ковелі. Після одруження матері вдруге сім’я переїхала до Луцька. Там В’ячеслав успішно закінчив дитячу музичну школу по класу віолончелі. Згадуючи про учня, викладач музичної школи згодом скаже: «Ніяк не могла зрозуміти, чому малий хлопець хотів, щоб я заграла заданий твір. Виявилося, що він по нотах лінився читати і відтворював усе на слух». У вісім років мама подарувала йому гітару, на якій навчився грати самостійно. «Мама купила гітару, а потім сама порвала струни, тому що мої пальці були всі в ранах, а це мішало заняттям в музикалці, де я грав на віолончелі і фортепіано», — згадував композитор уже в дорослому віці.

Перші пісні почав писати у 14 років, але соромився зізнатися в авторстві, тому, коли виконував, видавав їх за маловідомі пісні популярного тоді російського співака Антонова. Займався спортом і став чемпіоном Волинської області зі штанги серед юніорів. До дев’ятого класу його не взяли, бо всі свої проблеми вирішував кулаками. У сім’ї стосунки з вітчимом складались дедалі важче, тому Славко вирішив вступати до Ковельського медичного училища. Однак долю не обдуриш: закінчивши навчання, юнак зрозумів, що єдине, чим йому хочеться займатися, — це музика.

Час визнання для В’ячеслава Хурсенка настав на початку 1990-х, коли він з’явився на естрадній сцені зі своїми вищезгаданими піснями, а також іншими: «Моє село», «Сповідь», «Панує ніч», «Шалений час», «На острові чекання». 1994-го пісня «Соколята» на «Пісенному вернісажі» була названа «Найкращою піснею року». А 1998-го Хурсенко отримав гран-прі «Пісенного вернісажу». Згодом упродовж кількох років його пісні ставали переможцями Міжнародного телефестивалю «Шлягер року». Усі ці успіхи та перемоги дали співакові відоме ім’я і репутацію висококласного музиканта, проте — всеохоплюючої слави і популярності він не зажив. Можливо, тому, що був занадто скромним і вимогливим до себе, більше любив писати і співати, аніж займатися саморекламою. Це за нього робили його пісні, здебільш автобіографічні.

В’ячеслав мав намір вступати до Львівської консерваторії, але зустріч з однокласником Валерієм Ленартовичем, який на той час працював у групі «Край», змінила ці плани: юнак почав працювати в цьому музичному гурті. Згодом його запросили виконавцем до луцького вар’єте. Під гітару співав свої пісні.

У 1988 році В’ячеслав знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Олею. Через пів року вони відгуляли весілля. 1990-го народилась донька Марія. У ті роки поет і композитор повністю віддається творчій кар’єрі, пише багато пісень, деякі вийдуть у світ аж після його смерті.

1989 року Хурсенко разом із групою «Рандеву» виступає в новорічній програмі. Цього ж року відбувся дебют Хурсенка в ефірі радіо «Промінь».

Талановитий автор знайомиться з Миколою Амосовим, який працював заступником директора творчих програм телеканалу «Україна», де з його легкої руки починають крутитися пісні Хурсенка.

Першим продюсером В’ячеслава стає Микола Тарасенко. Композитор переїздить до Києва, де працює у творчому об’єднанні «Ангажемент». Виходить перший кліп «Соколята». Продюсер організовує перший і єдиний сольний концерт, який відбувсь у столичному театрі імені Лесі Українки.

Після 2004 року В’ячеслав практично перестав виходити на естраду як виконавець, оскільки захворів на цукровий діабет і на сцені йому було важко працювати. Повністю переїхав до Луцька і створював пісні. Писав для зірок української естради і російських «звьозд» (скільки їх підживлювалося нашими талантами!). Готував четвертий альбом, 13 нових пісень були практично готові до випуску у світ. Однак діабетична кома, що настигла 8 вересня 2009 року під час риболовлі на одному з волинських озер, перервала Хурсенкову пісню і долю...

Дружина Ольга так про це згадувала: «Я щодві години телефонувала і питала, як він. Чула, який у нього голос. Якщо він був такий, як у людини, яка добряче випила, то це означало, що у нього скоро трапиться напад. Тоді я впрошувала Славу, щоб з’їв ложку меду. Після цього йому ставало краще. Але одного дня я не догледіла чоловіка. Думаю, він не зрозумів, що йому стане зле. Не встиг з’їсти той мед...»