• Спортивна слава України

Тернистий шлях до п’єдесталу

Микола МОТОРНИЙ.

Восьмого грудня 1921 року народився Яків Пункін — перший запорізький атлет, який став олімпійським чемпіоном. Його ім’я золотими літерами записане в історію світового борцівського спорту, зокрема як винахідника кидка, досі ніким не повтореного.

ПРО БАТЬКА Якова, Григорія Пункіна, вантажника пристані, в Олександрівську (а саме таку назву мало Запоріжжя до 1921 року) складали легенди. Він міг підняти на плечах коня або корабельний якір. 1924-го Григорій Пункін навіть перемагав на губернській спартакіаді з важкої атлетики. На жаль, в одній зі спортивних сутичок силач отримав пошкодження нирки, внаслідок чого помер рано — 29-річним.

Син сповна успадкував батькові міць і відвагу. У 1939-1940-х роках Яків у напівлегкій вазі виступав за «Динамо» і став чемпіоном України з класичної боротьби. 1941-го був призваний до армії. Продовжував тренуватися і, здобувши титул чемпіона Збройних сил, почав готуватися до першості країни. А потім настав ранок 22 червня... Курсантів підняли по тривозі й одразу ж кинули в бій. Та що могли зробити слабо навчені хлопці весняного призову з трилінійними гвинтівками, одна на трьох? Швидко пройшли німецькі танки, потім піхота. Повоювати Якову довелося менше тижня. Він був контужений, потрапив у полон.

Фашисти загнали всіх за колючий дріт, але групі спортсменів із шести осіб (серед них — Яків) удалося прорватися крізь оточення до лісу. Після місячних блукань, голодні та обірвані, набрели вони десь на кордоні між Білоруссю та Литвою на покинутий хутір, де німці схопили їх та направили в концтабір «Мепен». Там щодня від голоду та важкої роботи на каменоломнях помирало 60-70 людей. Через деякий час — інший концтабір, «Фулін». Яків занедужав на тиф, таких хворих німці розстрілювали миттєво. Але друзі Володя та Іван при щоденній перевірці затискали плечима хлопця, і він «стояв». Потім ховали його під нари, а самі йшли працювати. У військовополонених французів дістали ліки, шприци. Іван робив хворому уколи. І Яків вижив.

Весною 1942 року Пункіна перевели до іншого концтабору, поблизу міста Оснабрюк, де він працював на сільгосп-роботах і свинофермі. У квітні 1945-го в’язні дізналися, що фашисти всіх розстрілюватимуть. Якову вдалося втекти. Два тижні блукав у лісі, доки не вийшов назустріч військам союзників, що наступали. Американці передали його радянським бійцям. Коли наші солдати побачили його, вони думали, що підібрали хлопчика: важив 36 кілограмів...

Після госпіталю Яків потрапив до радянського фільтраційного табору, але довго там не затримався: відправили воювати розвідником. Після закінчення війни служив іще три роки в Магдебурзі. Це був уже інший Пункін: він активно тренувався і 1947-го став чемпіоном Збройних сил із класичної боротьби. Після трьох років служби в Німеччині — рідне Запоріжжя, де Яків здобув славу видатного атлета. Всіх вражала його незвичайна манера боротьби. Чемпіон світу Григорій Гамарник казав: «Пункін — унікальний борець передусім тому, що навіть краплі його енергії не спалювала передстартова лихоманка. Він ніколи й ніде не боявся своїх суперників. У нього залізні нерви!».

Яків мав перші розряди зі стаєрського бігу, акробатики, баскетболу, другий — із велоспорту. «Сонце» на перекладині крутив 18-20 разів, тоді як це важко виконати навіть майстрам спорту зі спортивної гімнастики. Він однаково чудово володів греко-римською та вільною боротьбою. На килимі в партері Пункін умів робити абсолютно все. А головна, неповторна, основа його майстерності — особливий кидок прогином, яким він ніби «вигвинчував» усіх своїх суперників.

Весною 1952 року був матч СРСР — Швеція. Шведи дуже пишалися своїм легковаговиком Густавом Фреєм, і небезпідставно. Про його «залізне захоплення» ходили легенди. Фрей — багаторазовий чемпіон світу та переможець Олімпіади 1948 року в Лондоні. Якова тренери попереджали: «Не лізь на рожен!». А швед знав би, що Пункін — блискавка, був би обережнішим. Уже на другій хвилині Яків поставив Фрея на міст. Ще хвилина — кидок прогином — суперник звалився на лопатки, поховавши під уламками свого моста славу шведського лева. Густав сам підняв руки переможця Якова Пункіна. Цей знімок обійшов увесь світ.

Настало літо 1952-го. Для Радянського Союзу перша повоєнна Олімпіада. Незадовго до її початку на Якова до органів безпеки надійшов донос: «Пункін перебував чотири роки в полоні, як він залишився живим?..». На щастя, йому ходу не дали — країні потрібні були чемпіони. В першому колі Олімпіади він переміг француза Антуана Мерля, у третьому по балах — ліванця Сафі Таха, турка Хасана Бозбея. І вийшов у фінал.

Останнім на шляху Якова до п’єдесталу був єгиптянин Абдель Ахмед Аль-Рашид, упевнений у своїй перемозі. За суперником Пункіну довелося поганятися майже три хвилини, і, коли борці зійшлися, всі побачили, як майнули догори ноги Рашида, а сам він важко гепнувся на килим. Після Олімпіади одна з фінських газет писала: «Важко повірити, що спортсмен, який має таку досконалу техніку боротьби, демонструє гору спокою та самовладання, міг перенести в житті такі важкі випробування. Можливо, тоді, в тривалому фашистському пеклі, запорізький хлопець дав собі клятву: «Я витримаю, я не зламаюсь!».

Яків Григорович був веселун, балагур, вигадник, людина абсолютної щедрості. З 1962 року працював тренером, але ще довго продовжував виступати на килимі. Помер у рідному Запоріжжі 12 жовтня 1994 року.