• Долі людські

Наддністрянська журавка

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Гафія Дяк, яка сто (!) років живе в селі Наддністрянське, що в Мурованокуриловецькій ОТГ, про деякі речі, може, нічого й не скаже, зате вона точно знає, що таке кохання і вірність. Солдатська вдова уже вісім десятиліть трепетно зберігає їх, скроплених гіркими сльозами і великою тугою, у своєму серці.

— НАША мама до роботи невгамовна — у таких роках сама половину городу може сполоти! Кажемо їй, що не треба, самі впораємось: не слухає. Все життя отак — в роботі… — говорить донька довгожительки Марія Данилівна.

— Вона завше десь порядкує — в хаті, на обійсті, — додає внучка Гафії Іванівни вчителька Лідія Пономаренко. — А ще уважно стежить за подіями на фронті, переживає за рідних захисників, проклинає путіна і дуже хоче дочекатися нашої перемоги…

— Та як же людині без всяких клопотів жити? — риторично запитує під час зустрічі сама Гафія Іванівна. — Я з дев’яти років на роботу ходила, а вдягнути не мала що: сорочка з мішка, спідниця теж із мішковини. Хустини нема — одна на всіх, чоботи теж одні на всіх. А нас було четверо в мами — ще дві сестри старші та брат молодший. Пам’ятаю, як землю скували перші морози, а я боса прибігла до школи, ноги червоні, як дністровські раки в окропі… Зимою по черзі взували ті чоботи — хто раніше встав… Так чотири класи і виходила якось.

Її батько час від часу переправлявся вночі через Дністер, за яким була вже Румунія, і звідти «привозив якогось краму, бо тут цього всього не вистачало».

— Так от, прийшов до нас якось татів кум, а він узяв та й похвалився, що приніс із того боку солі, літру керосину, платтячко дитині… Той, підлий, пішов і заявив на батька — і другого дня ранесенько його забрали. Відвезли до Могилева-Подільського, а звідти у Вінницю — і там розстріляли як котрабандиста…

Було це, за словами Гафії Іванівни, взимку 1927 року, коли їй ледве минуло три рочки. А як настав голодний тридцять третій, то вона ходила з мамою на поле колоски збирати: не для себе, а для колгоспної комори…

— Завів мене бригадир хтозна-куди на поле, поставив за жниваркою — отуто, каже, збирай!… Стерня ноги коле, вони всі в ранах, кров сюркоче, але збираю за той черпак пшениці, який баба Клава варила просто на полі. Наварить великий котел зерна — і по черпаку кожному за то, що колоски збираємо.

— А люди тоді в селі вмирали від голоду? — питаємо її.

— Бо-о-же милостивий... Та мерли, як ті мухи! Їсти нічого не мали. То сухе бадилля кукурудзяне, то соняшнинку дробили, видовбували з неї оті м’які осередки, мололи їх… А там уже бурячиння підросло, цвіт з акації, все оте змішували, варили і їли. Мама випросила у вуйка, татового брата, відро кукурудзи та змолола на жорнах. Кидала по жменьці тієї мукички до тирси із соняшнини і пекла коржики. Отак і вижили…

Коли запитав, що їй найбільше пам’ятається за всі 100 років життя, то, крім голодомору, згадала коротке подружнє життя з коханим Данилом.

— Данило прийшов до мене незадовго до того, як його на фронт забрали, — зітхає Гафія Іванівна. — Пішов від Палагни, яка його не шанувала, мабуть, і не любила ніколи. Але я Данила з пів року відправляла назад до Палазі, хоча дуже він мені подобався. Вернися, кажу йому, так не можна… А він і слухати не хотів. Ні-ні, відповідав, тільки ти одна мені треба і більш ніхто. Але як прийшов, так і пішов, бо ж війна…

Після цих слів Гафія Іванівна на якийсь час примовкла, вдивляючись вицвілими очима чи то в далеч часу, чи в близькість спогаду — так, ніби знов переживала сполохані миті кохання, ніби наяву проводжала Данила на війну, а з неї у вічність…

— На Спаса у сорок четвертому прийшло сповіщення на моє ім’я, хоча ми й не розписані були. Я жила в його мами, він привів мене до неї, як ішов на війну. Вбило його в Румунії. Він ще листа мені встиг прислати: «Оце все, написав, бо спішу — маємо йти у наступ. А ти, якщо народиш дівчинку, назвеш Марійкою, а якщо сина — то Василем. Бувай здорова…».

І на цьому все — обірвалося життя солдата... Цей останній лист і похоронка стали згодом документальною підставою, щоб Гафію Салюк розписали з Данилом Дяком. Заочно! Вона тут, на цій грішній землі, а він уже десь там, у засвітах — і вони реєструються як подружжя! Звісно, всі шлюби укладаються на небесах, але чи багато на землі ось таких наочних ілюстрацій цього правила?

— І що, ви вже потім не виходили заміж?

— Ні. Данило мені казав, як ішов на фронт: «Знаєш, на війні по-всякому буває, чекай мене десять років. А вже як далі не прийду, то воля твоя…». Чекала-виглядала, на битий шлях вибігала, сльозами дорогу кропила… Минули тих десять гірких років, але я розуміла, що іншого полюбити не зможу. Свататися приходило багато, однак якщо нема кохання, то навіщо вони мені?

Гафію Іванівну шанобливо величають у селі Наддністрянською журавкою, яка до дна випила біль тієї далекої війни. Життя не питало її, чи хоче вона бути сильною, змусило такою стати. Тяжко, до безсилля, рвала жили у колгоспі за себе і за свого Данила. Мабуть, за лебедину вірність віддав він їй свої непрожиті роки.

— Гафія Іванівна — людина міцної волі і великої любові, — каже Мурованокуриловецький селищний голова Галина Миколаївна Цибульська. — Вона несла свій хрест, мирилася з тим, чого вже ніколи не повернути. Доля обділила її жіночим щастям, та подарувала материнську радість — виховала доньку, від якої розростається рід нащадків — гарних, добрих і порядних людей, що теплом зігрівають її старість.