• Таланти твої, Україно

Боєць мистецького фронту

Софія СОШКО.

Фото Анатолія Кізлова.

Від малого й до старого

Всі ми любим щирий сміх.

Із потворного й дурного

Посміятися не гріх.

Добрий сміх не б’є, не мучить,

А на світі жити учить.

Чим і бажаний для всіх.

Істинні ці слова Павла Глазового, бо кращих за сміх ліків людство поки що не придумало. І не біда, що він не продається в жодній аптеці світу — ні в краплях, ні в пігулках, ні в ампулах, ні в порошках... Адже сміх завше в наших душах, на наших вустах. Сміймося, бо він має чудодійно-цілющу силу.

А ще одним пречудовим представником товариства жартівників, які лікують дотепним словом наші зранені душі, є заслужений діяч мистецтв України, народний артист України, визнаний метр вітчизняної естрадної гумористики Анатолій Демчук, що своїм невгамовним позитивом заряджає на всі сто. І при цьому неймовірно глибока, порядна людина, що поділяє зі своїм народом його печалі та страждання. Це, між іншим, учень спогадуваного нами нещодавно видатного артиста Андрія Сови. Анатолій Васильович разом із дочкою свого доброго і мудрого наставника Валентиною Совою та іншими діячами культури 2017 року брав участь у відкритті меморіальної дошки Андрієві Сові на будинку, де він жив.

«Коли я вперше потрапив у квартиру Андрія Корнійовича, він відкрив мені книжку Остапа Вишні і прочитав: «Гумор — це одне із найлюдяніших почуттів людини. Кажуть, що це сонячна засмага людської душі, ознака її сили і здоров’я», — згадував пан Анатолій. І ще багато чого кумедного розповідав із тих світлих моментів, коли він бував у свого вчителя вдома, а бував часто, позаяк числився його єдиним офіційним студентом. Зокрема, ось така сценка. «Сиджу на кухні в Андрія Корнійовича, їм дефіцитну гречку з не менш дефіцитними сосисками. Тут дзвінок, заходить Микола Федорович Яковченко (видатний український актор театру та кіно, який особливо прославивсь у характерних ролях: «Ніч перед Різдвом», «За двома зайцями» та ін. — С. С.) і питає: «Ето твой син?» «Ні, — відповідає Андрій Корнійович, — це мій студент». «Студент? А на кого ж ти вчишся?» «Як на кого? — дещо знітився Анатолій. — На артиста, хочу бути таким, як ви, як Андрій Корнійович». «А, ну тоді скажи мені, студент, для чого у людини в носі перепонка?» Анатолій подумав і каже: «Щоб спершу провітрювалася одна половина мізків, а потім друга». «Ти що, на хірурга вчишся? Перепонка в носі потрібна, щоб кози між собою не парувалися».

А народився герой нашої оповіді 3 березня 1958 року в селі Михайлівка Лановецького району Тернопільської області. Батьки пана Анатолія, Пелагія Григорівна і Василь Філімонович, були чесними працьовитими хліборобами. «Мама — то святе, — казав пан Анатолій. — Зі ставлення людини до матері можна визначити її ставлення до життя, до людей». Дід (по батьковій лінії) — царський унтерофіцер, потім служив у Будьонного, згодом став добрим господарем і не визнавав над собою влади ніяких чужинців. «Я з діда-прадіда — волиняк, горую на своїй рідній землі, і ніхто не має права вказувати мені, що і як я маю робити. Я тут господар», — часто повторював він.

«Я вчився у свого діда і вже з 6 років почав читати щось смішне, а з семи, пригадую, вже був клуб. Учителька дала мені цікаві твори Степана Івановича Олійника. Пізніше я зрозумів, що саме ці твори допомогли мені визначитися, — зізнавався майстер. — Гумор Олійника, я сказав би, естетичний. І нині, я в цьому переконаний, гумор саме таким і повинен бути. Це надзвичайно важливо. Хто не розуміє цих законів естетики гумору, той потерпає все своє життя і не може зрозуміти, чому».

Великий вплив на становлення хлопця мав також хрещений батько Григорій, який учив його чесності, а найголовніше — здобувати довір’я людей. Загалом усе життя Анатолій Васильович із ніжністю і теплом розповідає про батьківську хату та своїх земляків.

Закінчивши Загірцівську восьмирічну школу, у 15 років юнак вступив до Теребовлянського культурно-освітнього училища, яке закінчив 1978-го. Відтак було Київське державне училище естрадно-циркового мистецтва (клас читців в Андрія Сови), де здобув диплом 1982-го. З 1980-го по 1982 рік працював артистом Київської філармонії та Укрконцерту, затим Запорізької обласної філармонії. З 1997-го по 2015-й Анатолій Васильович очолював творчу агенцію «Усмішка».

Загалом активна творча біографія гумориста розпочалася після здобуття ним звання лауреата Всеукраїнського конкурсу «Вишневі усмішки» 1979 року. Відтоді і проводить для українців і не тільки сеанси сміхотерапії «аж до сліз». Справжній майстер гарного настрою, він настільки талановито і яскраво підкреслює менталітет нашого народу, що втриматися від сміху просто неможливо. А усмішка і добра атмосфера конче необхідні нам нині, коли життя оповивають суцільні тривоги й лиха.

Анатолій Демчук часто виконує гумористичні твори Степана Олійника «Проводжають в армію Петра», «Йшов автобус на Полтаву», Остапа Вишні «Дикий кабан, або вепр», звичайно ж, гуморески Павла Глазового, різноманітні бувальщини. Глядачі й слухачі радо сприймають усмішки у його виконанні «Засідання парламенту», «Секретарка», «Хай, Машуня», «Кричати всякий може», «Гумористичне шоу», «Сеанс сміхотерапії», «Український пересмішник». Справжній майстер гарного настрою, автор монологів та інтермедій, Анатолій Демчук заряджає глядачів потужною енергетикою. А образ діда Тимка, в якого артист часто перевтілюється, настільки яскраво передає характер українського селянина, що багато хто міг би впізнати себе. Артист на сцені проживає справжнє життя, а разом із ним глядачі. Майстерне володіння словом та мімікою, природний темперамент, надзвичайні вокальні (так-так, на кожному концерті лунають пісні у виконанні Демчука, в тому числі авторські) та акторські дані — це візитна картка артиста.

Анатолія Демчука неможливо не помітити в будь-якому товаристві — чи серед колег по цеху, чи в колі друзів або щирих шанувальників, чи в гостях у дитячих колективів. Інколи губишся: то він ще розповідає щось із власного життя чи вже читає гумореску, і всі регочуть від душі, хоч п’ять хвилин тому витирали сльози суму. Радо вітають майстра естрадного жанру глядачі, коли він на сцені. Втім, хотілося б частіше насолоджуватися його концертами по телебаченню; вони наче ковток живої води на тлі чужинського, не властивого і не рідного нашому народу мотлоху, що давно вже заполонив екран. Демчука чекають всюди, а сьогодні особливо — на фронті, чекають на його неперевершений український гумор, силу духу, впевненість. Своїми сольними концертами, а також реальними справами, фінансовими та матеріальними зборами він допомагає ЗСУ у їхній звитяжній боротьбі з визволення нашої країни від московського агресора. Воїни називають його збірку «Страшне, смішне і веселе» «захалявником», оскільки вона легко вміщається в халявку берців. Народний гумор та бувальщини українського пересмішника позитивно позначаються на здоров’ї захисників, що перебувають у госпіталях та реабілітаційних центрах. Ось він, цілющий уплив сміху, про який ми згадували вище. За свою волонтерську діяльність артист нагороджений недержавною відзнакою «Народний Герой України».

Особливі стосунки в Анатолія Васильовича з дітками, дитячими колективами. Він буває в рідній Загірцівській школі на Тернопільщині, де його зустрічають хлібом-сіллю і добрим щирим словом.

Та чи не найбільш цінним у мистецькому служінні майстра смішного і дошкульного слова є те, що він багато теплих слів завше мовить на адресу старших колег по цеху, згадує тих, кого з нами вже нема: Степана Олійника, Андрія Сову, Павла Глазового, Тарапуньку і Штепселя (Юрій Тимошенко та Юхим Березін) та інших. Учився в цих корифеїв гумору, рівнявся на них і — коли той час і промайнув — сам став корифеєм. «Здоровше з гумором живеться, отож звучи наш сміх, звучи», — цю Олійникову настанову ревно виконує Анатолій Васильович Демчук.