• Постаті

Легендарний корифей

Лариса ПИЛИПЕНКО.

Іван Паторжинський з дочкою Галиною.

Маленьке село Петро-Свистунове Катеринославської губернії (нині це Вільнянський район Запорізької області) дало Україні і світові генія в царині співу — Івана Паторжинського. Син степового краю прославив своїм талантом Батьківщину, а його неперевершене виконання ролі Івана Карася в опері Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» вважається еталонним. Глибокий оксамитовий тембр артиста з перших нот заворожував мільйони слухачів.

ІВАН Паторжинський (народився 3 березня 1896 року) успадкував сильний голос від батька, який у зрілому віці став дяком у сільській церкві. Хлопчик ріс тямущим: уже з шести літ знав грамоту. Коли йому виповнилося 12, помер тато. Навчався, як сирота, у семінарії за державний кошт. Іван співав у церковному хорі, де його за унікальний голос називали «диво-басом», наполегливо розвивав свій талант, організував чоловічий квартет, із яким виступав в Одесі та Кам’янському. Священником, утім, не став, бо мріяв про театр. Бог почув обдарованого юнака: його голос так вразив професорку Катеринославської (нині місто Дніпро) консерваторії Зінаїду Малютіну, що вона запропонувала безоплатні заняття з вокалу.

Паторжинський співав вільно, розкуто, наче смакуючи пісню. Пізніше його донька напише: «Діапазон пісенного репертуару батька був неосяжним. Він співав і героїчні, і жартівливі, і любовні пісні, бурлацькі, чумацькі і завжди точно міг передати в них різні грані народного характеру».

У 19 років Іван познайомився з дівчиною Марфою, яка зачарувала його своїм співом і вродою. Це було щасливе кохання. Паторжинські проживуть у парі до смерті Івана Сергійовича, а сама Марфа Фомівна викладатиме в Київській консерваторії, продовжуючи справу свого чоловіка. З часом говоритимуть про мистецьку династію: донька Галина — талановита піаністка, педагог та концертмейстер, онука Наталя працюватиме режисером вистав у Національній опері України.

А тоді, замолоду, життя обіцяло багато щастя й широкі пісенні обрії: Іван вступає до консерваторії у вокальний клас Малютіної. Його навчання припало на буремні роки: завершення Першої світової, громадянська війна. Тоді ж молодий співак отримує прикру звістку про те, що безвісти зник його молодший брат Федір, який також мав голос та музичний талант. Паторжинські не бачились багато років і вперше після розлуки зустрілися в зрілому віці у Канаді, де гастролював Іван. З’ясувалося, що Федір емігрував разом із хоровим колективом у Європу та оселився в Парижі, де мешкав кількадесят років. Згодом він повернувся до СРСР та працював диригентом капели «Думка» в Києві.

Після закінчення консерваторії Іван пробує свої сили в Харківській опері. Сталося так, що виконавець головної партії Мефістофеля з опери Шарля Гуно «Фауст» раптово захворів, і Паторжинському, який не мав великого досвіду, довелося без підготовки та репетиції вийти на сцену. Успіх був приголомшливий! Так фаустівський демон запалив у плеяді артистів нову зірку. У Харківській опері Іван пропрацював 10 років, виконав понад 30 партій. Його голос звучав на радіо, на концерти приходило безліч прихильників. Кар’єра стрімко росла, співак стажувався за кордоном.

У той час народився знаменитий колоритний дует Паторжинського з Марією Литвиненко-Вольгемут, творча дружба з якою тривала аж 30 років. Їх виконання неповторних ролей Одарки та Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» стало знаковою подією в мистецькому житті нашої країни. Однією з улюблених у Паторжинського була партія Тараса Бульби за однойменною оперою Миколи Лисенка. Сильний оксамитовий тембр артиста зачаровував слухачів у Польщі, Фінляндії, Канаді, Німеччині, США, Франції, Італії, куди він їздив із гастролями.

1935-го Паторжинський став солістом Українського театру опери та балету в Києві. Це був його зоряний час, зеніт слави. Співак знявся в кінофільмах «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм». Творчий злет перервала Друга світова. Іван Сергійович перебував в евакуації, як багато митців того часу, виступав із концертами на фронті. Після війни став професором Київської консерваторії. Вів клас сольного співу, уроки в маестро брало чимало вокалістів, зокрема, його учнями були Дмитро Гнатюк, Андрій Кікоть, Михайло Кречко.

Свій талант Іван Сергійович щедро дарував людям, і його популярність серед них була надзвичайною. Паторжинський виступав у концертних залах великих міст і в маленьких сільських клубах. У його репертуарі звучали як камерні твори, так і народні пісні. Попри титанічну працю й велику кількість композицій, які видатний співак мав у своєму репертуарі, записів із його неперевершеним голосом залишилося не дуже багато: два десятки платівок з оперними творами та ще 50 романсів. На щастя, завдяки екранізації опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, яка була здійснена 1953-го, маємо змогу і сьогодні насолоджуватися неповторним мистецтвом цих двох легендарних корифеїв української оперної сцени.

З аншлагом 21 травня 1959 року на сцені Київської консерваторії відбувся виступ Паторжинського у великій концертній програмі, яку транслювали на радіо. Довго не стихали овації. Тоді ще ніхто не знав, що голос неперевершеного майстра лунає востаннє. Іван Сергійович відійшов у засвіти 22 листопада 1960-го. Похований на Байковому кладовищі.

Пам’ять про видатного співвітчизника шанують в Україні. На фасаді будинку в Києві, де мешкав Паторжинський, встановлено гранітну меморіальну дошку з його барельєфним зображенням. Також на честь Івана Сергійовича названо вулиці у столиці, Запоріжжі, Луцьку, Дніпрі. У серпні 2018 року Запорізька ОДА (до складу саме цього регіону нині входить рідне село артиста) запровадила премію імені Паторжинського за досягнення в галузі музичного мистецтва. Академічний симфонічний оркестр обласного центру двічі удостоювався честі бути її лауреатом.