Шевченко воює

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На фото автора: вшанування у Харкові 210-ї річниці від народин Т. Шевченка.

У Харкові втретє поспіль під час широкомасштабної війни, яка просочується кров’ю у наші зранені душі, відзначили народини Тараса.

НУ ЯК відзначили... Почепили величезний банер на зруйнованому фасаді ХОДА. Красивий банер: образ воїна в обладунках, і слова правильні: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає...». І більш нічого на все мільйонне місто. Натомість до 8 Березня з кожного перехрестя жінок вітав білборд за підписом міського голови Ігоря Терехова. Щоправда, не зрозуміло, мер вітав жінок чи то з весною, чи з 8 Березня. І оберемок тюльпанів на весь банер. Така хитрість...

А чому на деяких із цих банерів не нагадати б про ювілей — 210-ту річницю від дня народження Тараса — в образі, який йому дуже пасує: «Кобзар у касці, розвантажувальному жилеті...»? Такий, яким його намалював за кілька місяців до повномасштабного вторгнення росії в Україну мій товариш, харківський художник Сергій Пущенко, і надрукував у своїй книжці «Кобзар воює» Шевченкові вірші з ілюстраціями із полів війни. На самому її початку Сергій поїхав обороняти столицю і загинув у Василькові на Київщині в ніч проти 2 березня, захищаючи жінок і дітей, які сховались у шкільному підвалі від ворожої ДРГ. Своїм життям він надав змогу і час бійцям тероборони зайняти зручні позиції, людей захистив, а сам поліг, прийнявши бій біля школи.

Такий портрет Тараса у строї ЗСУ принесли до його монумента в саду Шевченка, де два десятки людей зібрались, аби вшанувати нашого генія. Співали «Реве та стогне», декламували його вірші. Той монумент ось уже два роки від підніжжя й аж по маківку обкладений мішками із піском, та ще й обтягнутий зеленим покривалом. Вороги ж бо намагаються знищити пам’ятники Шевченку, саму згадку про нього, не усвідомлюючи, що постаті рівня Великого Кобзаря незнищенні.

Тарас і справді воює. І це аж ніяк не літературний образ. Перший бій у Харкові відбувся саме на вулиці Шевченка. Тоді ворожі диверсанти на броньовиках заїхали майже в центр міста. Вони вже нишпорили по підвалах, шукаючи жертв і здобич. Добре підготовлений російський спецназ спішився біля 134-ї школи на вулиці Шевченка, аби облаштувати там свою базу. Звісно, якби їм це вдалося, то потім з цього місця зараза розповзлася б по місту, і ще не відомо, чи встояв би Харків. Ворог не очікував такого шаленого спротиву, сподівався на прихильність та підтримку населення... Але московитів оточили, а коли ті відмовилися здаватися, спалили їх у школі. Лише поодиноким загарбникам пощастило потрапити в полон.

На цьому харківська воєнна «шевченкіана» не завершилася. Ворог цілився в національного пророка у кожному окупованому селі, в кожному містечку, спалював його «Кобзар» разом із книгами Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Олеся... У кострища кидали все, що нагадувало про Україну. А в Ківшарівці кинули портрет Тараса дітям під ноги й змусили по ньому топтатися.

При вході до облдержадміністрації відвідувачів завше зустрічало погруддя Шевченка. Смертоносний «іскандер» зруйнував будівлю ХОДА, звалив пам’ятник Тарасу Григоровичу, але не розтрощив його, він вцілів. Уціліло погруддя й на Павлівській площі, куди також прилетіла ракета. Пам’ятник у далекі роки початку минулого століття встановили в ніші будинку селянської спілки, збудованого в стилі українського модерну. По-іншому не можна було, адже влада російської імперії не дозволяла ставити монументів Великого Кобзаря, хіба що вшановувати ось таким чином — у ніші. Коли ракета прилетіла майже під стіни цього архітектурного шедевра, то двері й вікна в споруді повилітали, а понад столітній пам’ятник Шевченку встояв. І це символ того, що, хай як важко не буде, встоїмо і ми.

Символи правлять світом. Тарас також є символом, який править світом українським. Символи — в рядках його поезій, які часто є пророчими.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені…

Коли ці рядки лунали біля Кобзаревого монумента на його роковини, мені згадувався час перед вторгненням, коли нас із телеекранів заспокоювали, мовляв, росія не нападе, закликали не копати траншей на кордонах, а готуватися до травневих свят. А вона напала… Ми прокинулися наче в іншому світі, в такому страшному вогні, від якого не тільки обпікало шкіру, а й наші душі. Потім були Маріуполь, Буча, Ізюм... Мене переслідує сморід братських могил, розкопаних могил, я цього смороду не забуду, мабуть, ніколи. Невимовно стискає і болить серце, коли згадую про те, що я бачив у селі Гроза, куди поцілила ракета під час поминок. Гора шматків людських тіл, а зверху — відірвана людська рука. Мені це сниться. А що сниться тим, хто присипляв нас із телеекранів і продовжує це робити, бо там війна почасти кіношна, де самі перемоги та успіхи? А я бачу сотні, ні, вже тисячі могил під синьо-жовтими прапорами на міській Алеї слави. І тоді мені на думку спадають інші рядки:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі…

Єдине, що мене рятує від того, аби не збожеволіти, — це інші пророцтва, які надихають на боротьбу, що кров ворожу таки понесе у синєє море... «А до того я не знаю Бога», — каже Тарас Шевченко. А отже, він ходить з нами по землі, вдітий у броню праведності, бо ще не всю кров московську понесло у синєє море. Вірю й у фінал боротьби:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі…

Коли декламатор читав ці рядки, я побачив, як поруч монумента проходить відомий поет Артем Полежака. У пікселі. Він ось уже майже два роки воює.

— Так, врага не буде, — стверджує він. — Нам би більше зброї і набоїв...