• Слід на Землі

Життя — з гідністю, смерть — із честю

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Фото автора.

Третій місяць у їхній великій родині траур. Невимовно пекучого болю завдала жорстока війна, ущент розбивши сімейну ідилію та надії на майбутнє. Для цієї родини час зупинився на позначці 16:00. Саме тієї миті 27 грудня 2023 року обірвалося життя Віталія Олександровича Черниша з міста Бар на Вінниччині. Йому було сорок два роки.

— ЗВІДКИ ви знаєте точний час загибелі чоловіка? — запитую у вдови полеглого воїна Наталії.

— Це неймовірно, але правда. Нас розділяли сотні кілометрів, та я відчула його смерть… Того дня не могла собі місця знайти, було дуже тривожно на душі. Кільканадцять разів надсилала повідомлення Віталію і його побратимам, та ніхто не відповідав. Надвечір сильно запекло в грудях, глянула на годинник — 16:00. Зрозуміла: щось сталося, але відганяла від себе думку про найстрашніше. Наступні чотири дні минули в невідомості: люди готувалися до святкування Нового року, а ми були в тумані… Той душевний стан важко зараз передати словами. Його потрібно було просто пережити — не зійти з глузду, не впасти у відчай. І тільки 30 грудня зателефонував друг чоловіка Андрій і сказав: «Вибачте, Віталія нема…».

Вона ридма ридала від болю й розпачу. Знайшла в собі сили сповістити страшну новину синам, мамі Віталія, своїм батькам. Наступного дня Наталії офіційно вручили повідомлення про загибель чоловіка.

— До останнього я не вірила, що свою дитину вже ніколи не побачу живою, — каже мати Віталія Галина Вікторівна. — Хапалася за соломинку — може, це якась помилка й він прийде додому і з порога скаже: «Привіт, мамо...». Син повернувся, але тільки «на щиті». Якби його ховали в закритій труні, то й до сьогодні мене терзали б сумніви. А так… Кожного дня перечитую наше телефонне листування й не знаходжу ані найменшого натяку на те, що він боявся, сумнівався в обраному шляху… Віталій мав звільнення від мобілізації, бо вважався моїм опікуном як інваліда ІІ групи по зору з дитинства, але ще в лютому 2022 року сказав: «Мамо, як я буду дітям своїм в очі дивитися, коли Україна переможе, а я за твою спідницю ховався…». І ми вже цієї теми вдома не обговорювали.

— Віталик був справжнім патріотом, — додає Наталія. — Дуже сильно цікавився історією нашої країни, всього, що знав, обов’язково навчав дітей. Чоловік завжди повторював: «Я тут, щоб мої сини росли спокійно, щоб до мого дому не прийшли вороги й не зробили те, що в Бучі». Мій коханий, мій янгол зі своїми побратимами пройшли майже всю лінію фронту. Звільняли правобережжя Херсонщини, захищали Бахмут, Соледар, воювали на Запорізькому напрямку. А загинув Віталій у Мар’їнці на Донеччині…

У воїна був позивний «Бармен». Його хотіли наректи «Вінницею», але він сам собі придумав позивний, використавши гру слів української та англійської мов, що означає «чоловік із Бара». Для Віталія, розповідає вдова, всі його побратими були ще однією великою сім’єю. Коли він уперше приїхав додому у відпустку, друзі йому казали, мовляв, може, залишився б, на що він відповів: «Я не можу. Не покину своїх хлопців там. Ми стільки пройшли вже. Ні! Я ж із ДШВ! Ми завжди перші, бо хто, як не ми!».

З теплотою згадує Наталія їхнє з Віталієм знайомство. Вона навчалася на четвертому курсі тодішнього Барського автодорожнього технікуму, а він, учорашній випускник, брав участь у змаганнях зі східних єдиноборств, що проходили в спортзалі навчального закладу. Красуня дівчина запала в око юнакові. Це було кохання з першого погляду. Зустрічалися пів року, а далі й сім’ю створили. Згодом у подружжя народилися сини Іван та Андрій. Нині вони здобувають освіту в тому ж навчальному закладі, що й свого часу батьки.

Віталій безмежно любив рідне місто. Тут усе було йому дороге, і він ніколи не думав переїжджати. Чоловік дуже хотів власний будинок. Коштів на зведення нового в сім’ї не було, тому довго шукали варіант обміну. 2017-го це сталося. Помешкання потребувало ремонту, й Віталій із головою поринув у будівельні клопоти. Був майстром на всі руки. А найбільше задоволення отримував від свого виноградника. На невеличкій ділянці посадив 17 сортів сонячної ягоди. Працюючи, чоловік відпочивав біля неї. Коли пішов у військо, то виноградником почала займатись дружина, якій він допомагав порадами телефоном. За словами Наталії, коханий навіть там, на Херсонщині, примудрявся знаходити лозу й доглядати за нею у проміжках між боями з окупантами.

Віталій Черниш служив у 46-й окремій аеромобільній бригаді. Часто, ризикуючи життям, вивозив на своєму БТРі поранених і загиблих побратимів. Свій останній бій прийняв із гідністю — підбив ворожий дрон, а від атаки другого не ухилився… Про це розповіли рідним полеглого його бойові друзі, які приїхали на похорон у Бар. Вони привезли рюкзак із речами Віталія та документи, зокрема посвідчення учасника бойових дій, яке він отримав у передостанній день свого життя.

— Мій коханий не був романтиком, але любив робити сюрпризи, — згадала наостанок Наталія. — Напередодні Нового року замовив мені через Інтернет посудомийну машину, сповіщення про доставку якої я отримала 31 грудня 2023 року. Віталій тоді вже був на небесах…