• Незламні

Місце під сонцем

Уляна ГЛІБЧУК.

Матусею важко бути у всі часи, а у воєнний і поготів. Це означає жити у невсипущій тривозі за діток: і тих, що вже стали дорослими, куди б не закинула їх доля, і малих чаєнят, які стежать за твоїми страхами і болями або беруть твої впевненість і віру, всотують їх генетично, аби передати наступним поколінням.

У Олі Шевченко з Лисичанська, що на Луганщині, четверо діток. Так сталося, що виховує їх сама. Наймолодша Даринка народилася в евакуації. Жінка всупереч складним обставинам дає раду малечі, тепер уже за тисячу кілометрів від домівки. Мешкають на Львівщині, куди з насидженого місця їх прогнала війна.

Ранок повномасштабного вторгнення Ольга зустріла в лисичанській лікарні — захворіла на ковід на четвертому місяці вагітності. Дітей доглядала сусідка. Від вибуху лікарню струсонуло, задрижали вікна і двері. Іще не усвідомлюючи сповна, що прийшла справжнісінька війна, нажахані люди стали тікати з лікарні без документів і медичних карток. Миттю зірвалася й Ольга: «У мене ж удома троє дітей!» Транспорт ходив із перебоями, і жінка боялася, що приїде у вже зруйновану квартиру. Та обійшлось, і Оля разом із маленькими Настею, Максимом і Сашком пересиділа наступні два тижні у підвалі.

Аби зігріти дітей, з квартири забрала всі подушки, ковдри, пледи. Сусід роздобув ліхтарики, тож перший час діти ще малювали при їхньому світлі та бавилися разом. Тим часом нелюди рівняли Лисичанськ із землею — стріляли з танків, градів. Оля обіймала дітей, умовляла, щоб не боялись, і тримала при собі документи, аби виїхати за першої нагоди. Місто окупували в липні, але жінка змогла вибратися в березні — сусіди забрали родину на евакуаційний потяг. Оля не знала, куди їде цей потяг, проте це не було важливо: аби діти були в безпеці!

Поїзд доправив сім’ю до Львова. На залізничному вокзалі волонтери спрямували їх до сільської школи у Великому Дорошеві — там у класі української мови вони провели кілька місяців. Українська для Олі була рідною з дитинства. Вона виросла в селі Узлісся, перебралася до Лисичанська вже в дорослому віці. На російську так і не перейшла: «Сусіди навіть намагалися примушувати, а я кажу: «Не хочу і не буду».

Попри те, що під час вагітності Оля пережила ковід, евакуацію з-під обстрілів, кровотечі та інші труднощі, дівчинка народилася здоровою. З ім’ям мама теж недовго думала — Даринка, дар Божий. Може, від того, що ще у материнському лоні пережила жахіття початку війни й ті пристрасті, що випали на долю родини потім, дівча зростає жваве й непосидюче.

Поки Оля місяць була у пологовому, трьома дітьми опікувалася спільнота «Рідні» у Центрі підтримки сім’ї Львівської міської ради. Розповідає Ольга про ті враження зі слізьми. Її до глибини душі вразило піклування львів’ян про неї, зовсім чужу людину. «Я не звикла до такого ставлення. У нас удома кожен був сам за себе. Мама перенесла інсульт, то мені ніхто не допомагав, усе робила сама: і навчалась, і заробляла, — розповідає жінка. — А за ці два роки дістала стільки допомоги та підтримки! Не думала, що таке буває».

Протягом року родина Олі жила у прихистку «Незламні матусі». Тут допомагають породіллям і вагітним переселенкам, які евакуювалися через війну. Згодом сім’я завдяки благодійнику поселилась у порожній хаті в Городиславичах, що за 30 кілометрів од Львова — там давно ніхто не мешкав. Служба допомогла з меблями та пральною машинкою, дещо Оля купила сама. Діти швидко призвичаїлися до нового місця. Дванадцятирічна Настуня, десятирічний Максимко і восьмирічний Сашко відвідують місцеву школу — щоранку їх забирає шкільний автобус.

Про те, що нові господарі хороші люди, підтвердила котяча «інспекція». На подвір’я коло їхнього помешкання прийшла кішка, почали її підгодовувати. З’ясувалося, що приходила на розвідку, а відчувши, що тут безпечно, перенесла й трьох своїх кошенят. Відтепер живуть усі разом — діти від Мусьчиної сімейки в захваті.

Оля оптимістка, розповідає свою історію так, наче перевезти дітей через пів країни і бути мамою під час війни — справа звична. Життя в Лисичанську тепер згадується жінці в іншому вимірі. Війна його перекреслила. Їхня квартира там ущент понівечена. Зараз для жінки головне, аби діти лишалися в безпеці: «Буду робити все, що в моїх силах. Іноді хочеться поплакати, бо самій тяжко. Але я справлюсь, усе витримаю», — певна вона. Насправді тільки вона знає ціну такої незламності. На Львівщині Оля почала ходити до місцевої церкви: «Віра допомагає жити, боротися». Брала туди й дітей, але малечі було нецікаво. Мама нервувала через їхні пустощі, а місцеві жіночки заспокоїли: «Це ж діти, нічого страшного».

Прийшла весна, а з нею нові клопоти: треба ремонтувати підлогу та вікна, саджати грядки — й неодмінно огірочки, бо діти люблять. Дякувати сонцю і добрим людям, що і їхній сім’ї в тяжку годину знайшлося місце в затишку, з надією на добро.