• Слово про сучасника

«Ще мені барвінки не постелено»

Любов ПОПОВИЧ.

м. Кропивницький.

Фото автора.

Кропивничанин Микола Трохимович Терленко 13 березня зустрів свою соту весну. Гостей — соцпрацівників, журналістів — ювіляр зустрів при повному параді: у краватці і жакеті, натомість отримав подарунки і квіти.

МИКОЛА Трохимович щиро дякував за вітання, за те, що його не забувають. Чоловік має родичів, та всі вони живуть далеко, тож про нього піклуються соціальні працівники та сусіди. Втім, син Валерій і невістка Людмила, які мешкають у Дніпрі, завжди з ним на зв’язку.

Пан Микола народився 1924 року у П’ятихатках на Дніпропетровщині. У батьків було п’ятеро синів. Мама померла рано, не пережила голоду, а діти вижили. Батько самотужки піднімав родину, він був хорошим господарем, як тоді казали, із розкуркулених. На щастя, до Сибіру родину не вислали. «Діти змалечку багато працювали, так було заведено у їхній сім’ї. Цієї звички Микола Трохимович дотримувався все життя», — розповідає невістка ювіляра Людмила.

Коли почалася Друга світова війна, 17-літнього Миколу забрали гастарбайтером до міста Бернау в Німеччині. З малих літ привчений до роботи, він вправно працював у господарстві, чим викликав прихильність тамтешньої родини. Коли війна скінчилась, німецька сім’я запропонувала йому лишитися, втім, він дуже хотів повернутися в рідне село. Але батьківщина зустріла вороже: як і багатьох співгромадян, яких вивезли на роботи до Німеччини, його одразу запроторили у трудовий табір на Кольський півострів. Там тяжко працював у шахті, поки не сталася біда: хлопця переїхала вагонетка. З переломами ніг і кісток тазу майже рік пролежав у лікарні, а коли почав одужувати, то втік в Україну. У рідні П’ятихатки побоявся повертатись, бо припускав, що там його знайдуть, тож вирішив оселитися в Кропивницькому (тоді — Кіровоград). Там зустрів свою долю — дівчину Валентину.

— Коли молодята побралися, то трохи жили у селі Грузьке неподалік Кропивницького, а потім виїхали на Північ. Там 1948-го у них народився син Валерій. Уже після смерті Сталіна, 1953 року, вони повернулись. Поселилися в обласному центрі. Валентина Василівна працювала на заводі «Червона зірка», а Микола Трохимович — на хлібозаводі водієм. Свекруха згадувала, що чоловік щодоби о 3-й ночі збирався на роботу, щоб уже зранку привезти свіжий хліб у магазини, — розповідає Людмила. — Все життя водієм на тому хлібозаводі пропрацював. Свекри були людьми простими і трудолюбивими, в родині шанували працю і всіх до цього привчали.

Це пієтетне ставлення батьків до праці передалося й синові Валерію, він був солістом славнозвісного ансамблю «Ятрань», усе життя присвятив хореографії і досі, незважаючи на вже поважний вік, трудиться хореографом Дніпровського ансамблю «Цвітень».

Хоча життя у Миколи Трохимовича Терленка було не солодке, втім, як він каже, щасливе. У злагоді прожив у парі з дружиною, та ще й доля подарувала йому багато років. «Ще мені барвінок не постелено», — усміхається 100-літній чоловік.

На схилі літ, через кілька років, як дружина пішла у засвіти, Микола Трохимович знову закохався — в жінку, яка його доглядала. На жаль, війна, яка обпалила юність, увійшла пекучим болем і в старість. Людина, яка стала йому майже рідною, виїхала за кордон. Та Микола Трохимович чекає на її повернення. Каже, кохання тримає його на цьому світі...