Подвиг оборонців Лукашівки

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Підірвана окупантами церква Вознесіння Господнього у Лукашівці.

9 березня 2022 року сотня українських бійців, багато з яких уперше тримали в руках зброю, на практично не укріплених рубежах у Лукашівці на Чернігівщині протистояли в десять разів більшим наступаючим силам ворога. Рашисти планували пройти село на марші та, завернувши звідти в Анисів, відрізати останню «дорогу життя» до обласного центру, взявши його у цілковите оточення…

_{Жертовність не повинна стати даремною}

МАЛЕНЬКА Лукашівка могла б стати крайньою точкою в облозі Чернігова та відправною для подальшого просування ворога на Київ. Рашисти планували взяти село за лічені години, але їхній намір зламав дух добровольців. Їм завадили бійці 2-ї зведеної стрілецької роти 21-го окремого стрілецького батальйону та 16-го батальйону 58-ї бригади. Трохи більше сотні наших захисників мужньо протистояли наступу ворога, який мав на озброєнні, за різними даними, близько 100 одиниць броньованої техніки.

Взяти село з ходу в росіян не вийшло. Оборонці Лукашівки виграли час і дали змогу захисникам Чернігова розкрити плани окупантів та зупинити їх, не допустивши оточення обласного центру. Тоді в бою за село загинуло двадцять українських військових. Росіяни катували і розстрілювали полонених. Звільнити Лукашівку від рашистів удалося лише 31 березня.

9 березня нинішнього року мешканці села, батьки загиблих захисників та військові вшанували подвиг полеглих біля меморіалу, який спорудили тут. Заупокійну літію справив єпископ Чернігівський і Ніжинський Православної церкви України Антоній (Фірлей).

Лукашівку обороняли хлопці, які прийшли захищати Україну добровільно. Одним із таких був гранатометник 21-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ Микола Авдієнко (позивний «Арей»). Його мати Тамара Авдієнко мешкає в селищі Михайло-Коцюбинське, яке також було під окупацією. У свої 70 жінка активно займається волонтерством, ревно молиться за нашу перемогу й надихає на боротьбу інших, у тому числі своїми віршами.

— Цих хлопців не треба було тягнути за руки до військкомату, вони йшли першими. Бог забрав мого сина до себе у військо Господнє, а мене переповнює гордість за мою дитину. Нещодавно Микола приснився мені й сказав: «Не плач, мамо, зі мною все добре. Це там я був у полоні, а тут я живий». Доземний уклін нашій молоді, нашому золоту, яке, на жаль, не є невичерпним... Два роки як визволили нашу місцевість, ми обжилися й почали забувати про війну. Люди добрі, щось робіть, не сидіть склавши руки! Адже наші діти загинули задля того, щоб ми всі змінилися.

Важко навіть уявити, що відчуває ця жінка, яка надзвичайна сила духу криється в її серці. Адже того дня, 9 березня 2022 року, вона втратила не тільки сина Миколу: поблизу Количівки російські окупанти вбили її внучку Катерину та невістку Анну, які намагалися виїхати з Чернігова.

_{З вірою в перемогу}

ЕТНІЧНИЙ росіянин Олег Бутусін із 2014 року воює добровольцем за Україну. 9 березня в Лукашівці він втратив найдорожче — синів Романа та Леоніда. Вони, бійці 16-го батальйону 58-ї бригади, з гранатомета уразили вороже авто і, доки був зв’язок, корегували нашу артилерію. На околиці села брати Бутусіни прийняли останній бій.

— Згадуючи, скільки тут було техніки і яку тонку ниточку являла собою наша оборона, розумієш: противник міг її прорвати в будь-якому місці й піти на Куликівку, Муравійку, Ніжин. Але цього не сталося. Не тому, що ми мали танки чи зброю, а тому, що був Дух, — каже Олег Бутусін.

Він переконаний: битва за Чернігів відбулася саме в Лукашівці, тут рашисти обламали зуби, «дорога життя» залишилася за нами. Незважаючи на велику втрату, батько двох полеглих героїв закликає не наслідувати ворога: «Нашим дітям Господь дав віру та волю, і сьогодні головне — не уподібнюватись тим нелюдам, бо це війна добра зі злом. Я певен: у цій війні українці переможуть».

Учасник оборони Лукашівки доктор історичних наук Сергій Леп’явко (на фото автора на 1-й стор.) зміг порахувати приблизну кількість воїнів, які захищали село. Ще торік ішлося про 200 оборонців, насправді ж їх було майже вдвічі менше. «Говорили, що на 200 оборонців припадало 100 одиниць техніки. Але реальна кількість військових була вдвічі меншою. Сили були дуже нерівними», — констатує історик.

Аналізуючи події того дня, Сергій Леп’явко дійшов кількох важливих висновків. Каже, якби все зробили як треба, то Лукашівку вдалось би втримати навіть такими силами.

— Підвело те, що половина людей не мала військового досвіду, тому перший день видався складним. І ті, хто керував бійцями, виявилися не готовими до ухвалення складних рішень. Насправді ідеальний захист населеного пункту — це евакуація його мешканців, відтак у військових розв’язані руки для протидії ворогові. Нам відомо, що коли просили вогневої підтримки, то артилерія, яка стояла позаду, відмовила: їм заборонили стріляти по селу. Ясна річ, адже на той момент у цьому населеному пункті було повно людей. Відповідно сукупність факторів призвела до окупації Лукашівки. Проте треба відзначити героїзм оборонців: ніхто з наших хлопців, які потрапили в ті складні обставини, не полишив позицій, — підсумовує Сергій Леп’явко.

_{Iсторичні паралелі}

АВТОР видання «Бастіон Чернігів» Олександр Кухарук значну увагу приділив обороні села.

— Лукашівка — один із тих населених пунктів, який відіграв неабияку роль в обороні Чернігова, — переконаний публіцист. — Село знаходиться на водорозділі петлі Десни: одна частина стоку йде на північний схід, а друга — на північний захід. Це чи не найвища точка тут. На момент переправи ворога через Десну в Лукашівці базувалась артилерія Першої сіверської танкової бригади. Але її відвели до Анисова…

Олександр Кухарук каже, що наше командування удару на Лукашівку не передбачало, а чекало атаки на Бакланову Муравійку.

— Тому командування ОК «Північ», і це визнавав командувач генерал Віктор Ніколюк, не приділило достатньо уваги Лукашівці, — говорить він. — Розуміючи значення цього села, рашисти кинули на його штурм значні ресурси. За даними оборони, ворог задіяв від 70 до 100 одиниць техніки, підрозділи 228-го полку 90-ї танкової дивізії, 55-ї бригади і сили спецпризначення. Ці ресурси порівнювані з тими, які росіяни кидали за один раз на штурм Авдіївки. Враховуючи концентрацію техніки, планували придушення опору впродовж години-півтори. Перевага була десятиразовою. Проте план ворога швидко дістатися Анисова чи Муравійки, що означало б повну блокаду Чернігова, було зламано. На війні найдорожчий ресурс — це час, і оборонці Лукашівки дали його командуванню.

Окупувавши село, росіяни формально виконали завдання і взяли під контроль трасу з Куликівки до Чернігова. Але існував ґрунтовий шлях поза Анисовом — так звана дорога життя, яка забезпечувала логістику напівоточеного міста. «Саме тут, — переконаний Кухарук, — разом з обороною Новоселівки визначалася доля Чернігова».

Місцевий аграрій Григорій Ткаченко, згадуючи ті події, проводить історичні паралелі з боєм під Крутами.

— Такий самий подвиг здійснили оборонці Лукашівки, вигравши час для Чернігова. Певна річ, важливість бою оцінять історики, а нам треба дякувати Богові та ЗСУ, що ми можемо вільно жити, говорити і працювати, — наголосив він.