Усю країну — під плуг

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Фото з відкритих джерел.

За повідомленням Держстату, в січні нинішнього року надої молока у приватних господарствах становили 456 тисяч тонн, що на 29% менше порівняно з торішнім груднем. Якщо говорити конкретніше, то селяни отримали 213 тисяч тонн, що аж на 67% менше порівняно з вищезгаданим періодом. Профільні відомства запевняють, що позаяк 88% молока, яке йде на переробку, одержують у великотоварному виробництві, то скорочення надоїв в одноосібних господарствах не дуже позначається на загальних обсягах продукції.

ПРОТЕ аналітик Асоціації виробників молока Георгій Кухалейшвілі зауважує, що не все так просто: промисловий сектор не встигає компенсувати стрімке падіння надоїв у селянських господарствах. Його опоненти не бачать у цьому нічого поганого, мовляв, рано чи пізно від «домашнього» молока доведеться відмовитися, оскільки перехід переробної промисловості на сировину ґатунку «екстра», що має відповідати європейським нормам, неминучий, а забезпечити його здатні тільки спеціалізовані потужні комплекси. Сировина ж із присадибних господарств і навіть мініферм, згідно з наказом Мінагрополітики, після завершення воєнного стану буде заборонена для масового виробництва. За прогнозами, рентабельність невеликих господарств зведеться нанівець, тож перед викликами встоять виключно молочнотоварні ферми, на яких утримуватимуть не менше 400 дійних корів.

Отакі невеселі перспективи вимальовуються для галузі, насамперед для приватних селянських господарств. Держава якось легко і безтурботно попереджає про це, немов забуваючи, що споконвіку корівка була годувальницею родин. Далеко ходити не потрібно: у 90-ті роки минулого століття, під час розвалу колгоспів і занепаду сіл, люди тільки так і виживали. Мали що їсти, та ще й свіжу копійчину за здане заготівельникам молоко.

І сьогодні в багатьох селах, де панують безробіття чи суто сезонна зайнятість, без корови у дворі — ні туди ні сюди… Ось, наприклад, візьмемо недалеке від Дніпра село Соколове. Років десять тому відпочивав я там із маленькою онучкою. Якось, відповідаючи на запитання своєї мами, що в нас цікавого, моя Катруся відповіла, що маємо тільки дві новини на день: уранці селом гонять череду корів на пашу, а ввечері — додому.

Минулого літа я знову завітав до Соколового. Дізнався, однак, що в селі вже катма череди. Як пояснив місцевий мешканець Анатолій Різник, лише поодинокі люди тримають корів, бо їх ніде пасти, немає де й сіна заготувати. Виручають бур’яни на покинутих городах біля порожніх хат, яких тепер мало не через одну… Згадалось, як років 10 тому у Великомихайлівці Покровського тоді району землевпорядник сільради Микола Фесун із тривогою говорив, що довкола їхнього села помітно поменшало звірів і птахів. Усе через те, що зникають колись незаймані острівці дикої природи — місця їхнього проживання. Степ розорюють уздовж і впоперек.

Ось так тісно переплелися долі сільського люду з коровами-годувальницями, звірами і птаством. Загребущі руки бездумно знищують осередки дикої природи, переводячи їх у сільськогосподарське використання. На Дніпропетровщині це видно як на долоні. Розорали навіть ландшафтні парки та місцеві заказники. Маємо не менш ніж 30 випадків, коли прокуратури мусили повертати громадам навіть законодавчо недоторканні землі заповідного фонду. Роботи в цьому напрямі — непочатий край. Зі 179 об’єктів уже розорали понад 100 — разом це 3381 га.

Як же так могло статися? Чому ніде ніхто не здійняв переполох, щоб припинити відвертий земельний розбій? За інформацією ГО «Українська природоохоронна група», у Дніпропетровській області, дійсно, найбільше перевели земель, раніше не розораних, у статус ріллі. Щоправда, скільки точно, дізнатися поки що не вдається. У високих кабінетах посміхаються: мовляв, якщо в нас давно не було перепису населення, то про який облік «нововведених» угідь можна вести мову? А якщо хтось і знає, то не скаже, глузують можновладці.

Причину такого становища нинішні правоохоронці пояснюють тим, що три попередні роки в цій царині правили практично єдині місцеві управління Держ-геокадастру. Вседозволеності сприяла парадоксальна ситуація: служба повсюдно замикала на собі вирішення земельних питань, була також головним і єдиним контролером дотримання відповідного законодавства. В обласній прокуратурі наводять десятки прикладів, коли чиновники Держгеокадастру змовлялися з ватажками територіальних громад, які зрозуміли, що «прихватизовувати» досі «вільні» землі — дуже прибуткова справа. Скажімо, вибуття з державної власності земель ландшафтного заказника «Бакаї» відбулося шляхом переведення їх у… присадибні ділянки. А це аж 220 гектарів вартістю майже 3,5 мільярда гривень!

Тут не можна не кинути докору і на адресу правоохоронців, насамперед прокуратур. Вони справді порушили чимало кримінальних проваджень стосовно земельних зловживань. Скажімо, можна згадати випадок щодо посадовців із Ниви Трудової колишнього Апостолівського району чи цілої організованої групи на чолі з колишнім головою РДА в Новомосковському районі. Проте чомусь подібні справи розслідуються роками, і невідомо, коли вони потраплять до судів. Може, і мають рацію «знавці» подій у Новомосковську, подейкуючи, що правоохоронцям теж потрібно годувати свої сім’ї. Невже коло замикається?

ПРИКРО, що на славній Дніпропетровщині розорали найбільше вгідь, ще донедавна цілинних. У 1960-1970-ті роки у тодішньому сільськогосподарському інституті створили науково-практичну школу з рекультивації територій, зіпсованих гірничо-видобувними і збагачувальними підприємствами. Вчені-аграрники заходилися їх відроджувати, перетворюючи на лісові масиви чи паркові зони. Сьогодні такі можна побачити навколо марганцевих шахт і гірничо-збагачувального комбінату міста Покров та в сусідньому Нікопольському районі.

Наприкінці минулого століття на основі доробку вчених із рекультивації земель у Дніпропетровському агроуніверситеті під орудою ректора Миколи Масюка сформували нову наукову школу зі створення заповідних екосистем на деградованих сільгоспугіддях. Більше того, Микола Трохимович підготував проєкт виведення з обробітку полів на схилах крутизною від трьох градусів. Також пропонувалося зменшити на 15% орні площі шляхом консервації з подальшим їх залуженням у степовій зоні та залісненням у лісостеповій. Аби землі, засіяні пшеницею, межували, скажімо, не із соняшником, а з різнотрав’ям. Передбачалось і створення та відновлення сіножатей, пасовищ відповідно до світової практики.

На жаль, державної ваги напрацювання дніпровських учених-аграрників нині не мають продовження. Хоча ще недавно на централізованому рівні намагалися розв’язувати проблему дисбалансу природних ланд­шафтів та опустелювання степів. На це націлював відповідний наказ Мінагрополітики 2003 року, продубльований 2016-го. Вдосконалення механізму управління сільгоспугіддями вимагала й постанова уряду, затверджена 2017-го. Але нічого з цього не зроблено.

Тим часом ситуація набуває обрисів безповоротності. Останні радянські статистичні довідники стверджували, що в Україні було розорано 53,6% усіх земель — навіть на той час найбільше в Європі. Тепер же відбувається масове неконтрольоване «освоєння» цілинних угідь. Зрештою, достеменно відомо, що в європейських країнах 21% площ сьогодні становлять природно вцілілі чи відтворені території, а в Україні таких трохи більше чотирьох відсотків. Найближчим часом можуть зникнути й вони.

На цю думку наводить нещодавно оприлюднений пріоритетний план дій уряду на 2024 рік. Передбачено законопроєкти, які змусять громади, по-перше, продати у приватну власність усі пасовища та сіножаті «під ріллю», а по-друге, дозволять місцевим землевпорядникам самостійно і безконтрольно вносити межі земельних ділянок до кадастру. Наперекір здоровому глузду, світовій практиці, напрацюванням і досвіду вітчизняних учених-аграрників «у рамках консолідації земель» запрограмовано… ліквідацію незайманих зон між полями. Кабмін пнеться розорати всі степи, луки і пасовища! А селяни проживуть і так. Їхні корови дають молока все менше й менше, до того ж воно некондиційне…

Навіщо ж урядовці водночас роблять вигляд, що з усіх сил дбають про благо народу? Хіба не видно, що людям живеться дедалі скрутніше, а села порожніють і заростають чагарниками, неначе намагаються самостійно зберегти острівці незайманої природи.