• Слово про сучасницю

Найбільше щастя — родина

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

На фото автора: Варвара Петрівна любить читати газети. На стіні — картини з бісеру, вишиті її донькою Ганною.

Такі люди, як Варвара Петрівна Байдалова, — жива історія, за якою можна писати книжки. У рідній Кинашівці на Чернігівщині їй довелося пережити розкуркулення батька, важку колгоспну працю за кусень хліба і трудодні, страшний Голодомор, війну й німецьку окупацію. Нещодавно жінка відсвяткувала 101-річчя.

_{Козорізи із Загребелля}

ВАРВАРА Петрівна — одна із довгожителів Борзнянської громади. Доглядає її 75-річна донька Ганна Зозуль. Жінка забрала матір до себе в Борзну років із 15 тому. До того часу старенька сама себе обслуговувала, поралась по господарству. Звідки в неї бралися сили, і сама гадки не має, бо з дитинства була вельми хворобливою, через що й на пенсію вийшла раніше.

Народилась довгожителька у 1922 році. Родина велика — десятеро дітей, Варвара була найменшою. Усі важко працювали, хазяйнували, щоб не бідувати.

— У батька нашого, Петра Корнійовича, були коні, корови, плуги, ґрунту мав трошки, — пригадує старенька. — Яку лишню копійчину заробить, купляв землю, як тоді казали, по «чвертці» (старовинна міра, що становить 1,5 десятини, а 1 десятина — це 1,09 га. — Авт.). Працював сам на себе.

Коли більшовики прийшли розкуркулювати Петра Козоріза, багатодітний батько сперечатись не став — прив’язав до воза худобину, поклав на нього реманент і віддав. Аби вижити, подався й сам до колгоспу. Батька не стало, коли Варварі заледве виповнилося 12 років: його на смерть забив колгоспний бичок. Осиротілій сім’ї допомогло вижити те, що семеро старших дітей уже могли себе прогодувати і матері треба було піклуватися тільки про наймолодшу доньку (дві її сестрички померли малими від скарлатини). Так вони й жили вдвох у хаті на Загребеллі — той куток села й понині так називають, бо розташований він за річкою.

_{Червоне лихоліття}

— МАМО, розкажіть про голодовку, — звертається до Варвари Петрівни донька.

— О-о-о… — схлипує Варвара Петрівна (тут і далі слова її говіркою. — Ред.) — Люди мерли... А старців скільки було... Боже ж мій! Все ходить і просить, а що ж ти даси йому, як у самого нічого нема?

— А чого голод стався? Врожай був поганий? — запитую.

— Аж ніяк. Жито тоді вродило — колосся отакеннеє-о, — витягує пучку старенька. — А голод був, бо зерно наше забирали й одправляли на Доч (вантажна залізнична станція поблизу села Високе. — Авт.), а куди далі, дак хто знає. Страшно й розказать… Казали, що Сталін наш хліб на свою родіну одправляв, а села голодні були. Ходить, ходить мужчина, впав — і готов. Мати моя піде купить гірчичну макуху, наколотить, і їмо. Гидко, а треба. Їли траву, все, що ворушилося. Хоча до совєтов не бідували, а тут насилу вижили.

Люди голодували, а от сільське начальство — ні. «Хіба ж буде бідувать голова колгоспу? — риторично запитує Варвара Байдалова. — Жив він набагато лучче од людей». Попри голод та злидні місцеве начальство не забувало обтяжувати виснажених селян податками. Зрештою тодішній голова сільради за це й поплатився.

— Розказували, що Надька Чмельова вбила Мокія, — згадує Варвара Петрівна. — Значить, зайшов він за долгом, а вона якраз топила піч. Став вимагать, а їй платить ні з чого. То вона його чи кочергою, чи рогачем прибила і під піч затягнула. А ніч прийшла, дак за нього, да в річку, а він через трохи взяв і сплив.

_{Вікова мудрість}

ЖИТТЯ тоді, як бачимо, було далеке від солодкого. Це сьогодні діти крутять носом перед кашею з котлетою, а раніше і шматок черствого хліба видавався за радість. Варвара Козоріз почала заробляти на прожиття з 14-річного віку важкою працею колгоспної свинарки. Аж доки не прийшла війна… Четверо її братів загинули на фронтах. У роки окупації в Кинашівці, кажуть, стояли мадяри. Хоча Варвара, яка вже була дівкою, не дуже й розбиралась, хто з них хто, проте досі пам’ятає жорстокість декого з них.

Після війни в селі чоловіків майже не залишилось. У колгосп приїхало багато переселенців. Чоловік Варвари Петрівни був білорусом. Михайло Архипович повернувся з фронту й осів у Кинашівці, де й познайомився зі своєю судженою. Згодом, коли з’явилися діти (двоє синочків й донечка), сім’я купила стареньку хату. В ній і минула більша частина життя Варвари Петрівни. Всіх своїх братів і сестер (до дорослого віку з родини Козорізів дожили четверо дітей), однолітків вона пережила, поховала і любого чоловіка, а коли стали підводити сили, попросилась до доньки в Борзну.

— До 85 років мати сапу не ховала, все працювала на городі, — каже Ганна Зозуль. — Та й сьогодні у свої 101 ходить по хаті, по теплу гуляє надворі, читає газети (щоправда, з лупою, бо вже пережила дві операції на очах).

— Який же секрет довголіття? — запитуємо в бабусі.

— Людина живе стільки, скільки їй відвів Господь, — із віковою мудрістю відповідає Варвара Петрівна.

І додає, що коли настане її час, то хоче повернутись на рідне Загребелля, де лежать усі її рідні. А сьогодні продовжує радіти онукам, правнукам і праправнучатам. «Їх у мене без щоту», — усміхається жінка. Як і заведено, коли рідня приїздить у гості, Варвара Петрівна дістає згорток і наділяє всіх грошима, які відкладає з пенсії. Так виховане покоління, що пережило війну та голод.