• Відлуння

Сповіді дітей війни

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

«Дочекалися…» — так назвала свою фотороботу конкурсантка з Вінниці Діана Пересунько.

«Я щодня молюся, щоб ходити до школи… Це дуже важко — навчатися віддалено уже майже два роки. Як приємно було зайти до класу й готуватися до уроку! А ще — попліткувати з подругами, в тому числі про хлопців, які постійно бігають, жартують і сміються. Чи не кожен, хто навчається дистанційно, мріє про такий шкільний день», — так написала юна харків’янка Марія Гавриленко в своїй конкурсній роботі.

ЙДЕТЬСЯ про ХІV Всеукраїнський конкурс «Я — журналіст!», який у 2009 році започаткував засновник «Школи універсального журналіста», нині секретар НСЖУ та викладач Віталій Голубєв. Для когось конкурс став перепусткою до цієї професії, хтось обрав інший життєвий шлях. Але вміння грамотно писати, бачити незвичайне у звичайних речах залишилося з конкурсантами назавжди. Віталієві, який завжди кудись поспішає (такий у нього стиль життя), складно пригадати, скільки юні він, так би мовити, «поставив на крило».

«Тема цьогорічного конкурсу — «Розповідаю світові про перемоги українців». Зрештою, хіба може вона звучати по-іншому? Журі з авторитетних журналістів вже опрацювало всі 846 робіт — до речі, рекорд за історію конкурсу. Війна зачепила ті потаємні струни, які, можливо, досі мовчали… Бо так чи інакше проходить через кожну родину. Саме тому ми отримали оголену правду — відверті спогади дітей війни», — розповідає Віталій після приємної зустрічі в серці столиці з переможцями — талановитими хлопцями й дівчатами з глибинки.

Бо саме тут, на Хрещатику, в Національній спілці журналістів України, вони отримали свої заслужені відзнаки. А ще — усвідомлення та визнання: журналісти — важливі. Вони очі й вуха суспільства, ті, хто випиває з народом його гірку чашу до дна… Хто не лише дивиться, а й вдивляється, не лише слухає, а й вслухається в мелодію життя (мажорну чи мінорну). І крізь призму власного світобачення та світосприйняття переносить її на газетну шпальту, екран монітора. Й робить це через особливе, загострене відчуття справедливості…

До глибини душі вражають рядки дітей війни з різних куточків України.

«Сьогодні я кажу, що знаю дві мови — українську та англійську. Я забуваю російську, якою користувалася все життя. Більше не розмовляю, не кохаю, не думаю, не слухаю, не читаю і не пишу мовою ракет, що нищать мою країну і вбивають українців.

Щоразу відчуваю дедалі більше сили в своєму голосі. Це голос боротьби моїх предків і воїнів, які стоять на смерть за моє право на життя. Це мова тих, хто зламав радянський режим тоді та протистоїть російському тепер. Це слова, що казали наші гетьмани і князі. Це мова вільної людини. І саме тому відчуваю себе кращою, обираючи мову свободи і незалежності, що прописані в моєму генетичному коді. Перемогти ворога в собі — найважливіша моя перемога. Не менш важлива, ніж перемога на полі бою», — пише студентка факультету журналістики Національного авіаційного університету Ірина Посник.

«Я не хочу жити у світі, де люди носять рожеві окуляри, й закликаю вас їх зняти… Надалі чимало українців можуть мати труднощі з народженням потомства. Постійний стрес, недоїдання, ночівлі в холодних підвалах і окопах, травми здоров’я не додають. Дуже хочу, щоб мої знання, навички та вогник в очах допомогли відродити українську націю. Зараз тисячі українців та українок захищають мене, а потім я стану їм у пригоді. Вже сьогодні з’являються державні програми для екстракорпорального запліднення, яке є одним із методів боротьби з непліддям. Разом із тим є новини про закон, що примушує медиків утилізувати біоматеріал військових, які загинули. Але розголос змінив ситуацію — закон переглянуть та доповнять. Тому в нас точно є майбутнє! Із трепетом у серці складаю руки в молитві, аби більше наших захисників повернулися живими й здоровими додому та швидше настала перемога. Нехай Україна поповниться бажаними дітьми, які засинатимуть під ніжні мамині колискові, а не під звуки канонад», — щиро бажає 20-річна Владислава Мешко з Київщини, яка здобуває фах репродуктолога в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

«Дикий Ігор Романович з міста Броди Львівської області, мій найрідніший тато, поклав своє життя в селищі Північне на Донеччині, захищаючи свою державу від ворога. Він закарбувався в пам’яті сім’ї, друзів, колег, побратимів вірним, мужнім, сміливим, працьовитим, дружелюбним, хорошим сім’янином, другом. Я буду дорослішати, йому ж назавжди залишиться 48…

Більше ніколи його мужні руки не обіймуть, коли мені буде сумно та страшно. Ніколи ми не сидітимемо разом пізно ввечері. Й тато не буде пояснювати тему з математики, якої я досі не розумію… Більше ніколи він не навчатиме мене їздити машиною. Ми не сядемо разом за стіл, не будемо співати колядки, не поїдемо на прогулянку в ліс... І більше не буде людини, яка ставила мої мокрі чоботи біля пічки, щоби на ранок вони були сухі та теплі. Війна забрала у нас спільне майбутнє і залишила лише спогади. Які й далі зігріватимуть душу, але й пектимуть, немов вогонь!

Війна — це імена. Імена людей, які не вміють літати, не мають чарівної палички та надзвичайних здібностей, не запускають супутники в космос. Це люди, які мають суперсилу всередині своєї душі. Які беруть до рук автомат, вправно керують дронами, копають окопи. Ці люди — супергерої. Вони не злякалися подивитися у вічі ворогові та кинули йому виклик. Але дехто й далі продовжує спілкуватися російською, слухати і споживати контент ворога. Тоді для чого і за кого б’ються наші воїни? Тоді за кого загинув мій тато?» — справедливо питає студентка з Бродів Оксана Дика. Тепер, каже дівчина, вони зустрічаються з татом лише у снах…

Діти війни… Вони стали дорослими так швидко — за два роки. І помудрішали просто блискавично, хіба ні? Ці пристрасні сповіді йдуть із потаємних глибин їхніх розбитих, але незламних гарячих сердець. І знаєте, їм під силу завершити те, чого не зможемо або ж не встигнемо зробити ми…