• Постаті

Воістину народний поет і лікар

Степан Руданський. Рис. В. Ковальова, 1871 рік.

СТВЕРДЖУВАТИ так про Степана Руданського є всі підстави. Скажімо, прекрасну пісню «Повій, вітре, на Вкраїну» досі багато хто вважає народною. У згадці людей і вірш «Гей, бики!» — заклик до пробудження бунтарської сили українського народу.

Не кажучи вже про співомовки, які з часом стають усе більш актуальними. Менше українці знають, що перу Руданського належать ліричні твори, казки, байки, історичні поеми… А ще він був перекладачем. Лікарем високого рівня. Сам по собі незвичайною людиною. Хоча прожив недовго, ми досі згадуємо його творчість — навіть мимоволі.

Цього року виповнилось 190 років від дня народження Степана Васильовича Руданського. Він побачив світ на Святвечір 6 січня 1834 року на Поділлі, у Вінницькому повіті, де його батько був бідним священником у селі Хомутинці. У сім’ї зростало четверо хлопців — Григорій, Степан, Олександр та Юхим, а ще їхня сестра. Особливі надії панотець покладав саме на Степана, мріючи про високу духовну кар’єру для нього. Хлопець добре навчався у Шаргородській бурсі, а 1855-го успішно закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію. Проте ставати священником не захотів. Приїхавши до столиці російської імперії, Санкт-Петербурга, Степан вступив до медико-хірургічної академії. Конфлікт із батьком, окрім того, що пішов проти його волі у виборі професії, посилився через категоричне несприйняття останнім української мови та культури. Ось цитата з листа батька до сина: «Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши!».

Щодо цього Степан відписав братові Григорію: «Не слухає батько моєї мови, зате мене і по смерти, може, послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить свою мову через те, що нею говорять у нас мужики, — а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і в Бога, і в натури».

А як жилося Руданському в Петербурзі, то можна судити за кількома рядками його авторства:

А у хаті на постелі

У сурдуті і плащу

Сидить студент медицини

Другий місяць без борщу.

Поступово Руданський ставав знаним письменником серед української громади в Петербурзі. Він підтримував знайомство з Миколою Пироговим, Михайлом Драгомановим, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, Петром Ніщинським, Амвросієм Метлинським, Іваном Айвазовським та іншими культурними діячами. Перші публікації творів Руданського датовані 1859 роком. Саме тоді тамтешня щотижнева газета з одіозною, як на наш час, назвою «Русский мир» опублікувала його баладу «Розбійник», чотири гуморески та ліричну поезію «Могила». 1861 року деякі твори письменника побачили світ в «Основі» — першому українському часописі, який видававсь у Санкт-Петербурзі.

Починав як поет-романтик («Ти не моя», «Мене забудь!», та ж «Повій, вітре, на Вкраїну»), але з часом в його творчості побільшало громадянської лірики, гуморесок (співомовок), віршованих перекладів із польської, чеської, сербської мов. Він також здійснював поїздки селами Поділля, залишивши багато цінних фольклорних записів. Підготував збірники «Народні малоросійські пісні Подільської губернії», «Подольскеє весілля», «Копа пісень».

Влітку 1861 року Степан Руданський закінчив навчання і був призначений міським лікарем Ялти. Там, у Криму, промайнула решта його життя. Часу для творчості в нього залишалося небагато, адже посадові обов’язки вимагали чимало зусиль та енергії. Крім того, Руданський майже постійно перебував у матеріальній скруті. Навіть діставши додаткову лікарську практику у воронцовських маєтках в Алупці, він писав таке: «Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) моє тридцятилітнє голодування. Добився я таки економії Воронцова і, окрім свого жалування (200), маю іще в рік 300 карбованців, і я вже зможу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері ще за сії гроші мати не зможу».

Руданський мав слабке здоров’я — із петербурзьких часів у сирому й холодному кліматі заслаб на сухоти. У Криму його стан трохи покращився, та не надовго. Часті роз’їзди власним коштом поглинали значну частину скромних винагород, до того ж із бідняків добросердний доктор плати не брав. Захоплювався молодий лікар і громадською роботою. В Ялті Степана Руданського шанували, бо він докладав зусиль, щоб місто ставало зручнішим для життя. Частину придбаної ним невеличкої земельної ділянки віддав під створення загальноміського фонтану. Заснував першу медичну бібліотеку на Південному узбережжі Криму, домагався організації в місті пожежної служби, метеорологічної станції, впровадив масове лікування жінок, брав участь в археологічних дослідженнях... Його обирали почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської округи. Загалом він прожив в Ялті 12 років.

Особисте життя у Степана Руданського не склалося. Будучи вродливим чоловіком, він міг би взяти шлюб із молодою дівчиною, але, знаючи про свою невиліковну на той час хворобу, не хотів занапащати юного життя. Загалом доказів вродженої шляхетності Степана Васильовича багато. Улітку 1872-го в Криму спалахнула епідемія холери. Руданський енергійно ліквідовував вогнища інфекції, та захворів на холеру сам. Від холери оклигав, проте вже не зміг протистояти сухотам, і 3 травня 1873-го помер, не доживши навіть до 40 років. Поховали Степана Руданського на мальовничому узгір’ї Масандрівського кладовища Ялти. На малій батьківщині, у Хомутинському музеї, зберігається земля з могили видатного земляка. Чи наважився хоч хтось нині, за російської окупації Криму, покласти кілька квіточок на поетову могилу?

Через пів століття по смерті Степана Руданського академік Сергій Єфремов написав: «Український поет із справжнім талантом, з душею, з творчими поривами за обставин тих часів був непотрібний, не мав ні ґрунту, ні повітря й гинув, отруєний гнилими випарами, самотній, неоплаканий, непомітний. І тільки вже згодом, на певній віддалі, в перспективі часу, стало видко, яку силу в Руданському втратило наше письменство».

І хоча за життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів, на щастя, забуття не сталося — великою мірою завдяки приказкам-співомовкам, які ширились і ставали надбанням усної народної творчості, особливо серед студентів.

Перше видання «Співомовок» окремою книжкою, яка містила двадцять вісім віршів, у 1880 році здійснила в Києві Олена Пчілка.

Максим Рильський, висловлюючись про творчість Степана Руданського, згадував, що в часи його дитячих і юнацьких літ в українському селі до числа найпопулярніших належала творчість автора славнозвісних гуморесок.

Співомовка — це новотвір самого Руданського. «Співа» — так він називав Музу. А офіційно термін «співомовка» щодо поетової творчості закріпив Іван Франко.

Народився я на світ,

Як їдного рання

Моя ненька забагла

Шпаків на снідання...

Хоча для співомовок автор часто використовував народні анекдоти та інші оповідки (проте йому належать і власні сюжети), сам цей жанр був геть новаторським для нашої літератури. Не лише для сміху писав Руданський веселі вірші, співомовки. Майже в кожній з них є якась правда, глибока гадка.

На Вінниччині щороку проводять заходи на вшанування пам’яті славетного земляка. З 1981-го в с. Хомутинцях на Калинівщині відбувається щорічне свято сатири і гумору. Маленьке сільське свято, на якому вшановували великого поета, переросло в обласне, а згодом — у Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Васильовича Руданського.

1994 року було засновано літературну премію ім. С. Руданського, а з 2006-го її перейменовано на Всеукраїнську літературно-мистецьку премію імені Степана Руданського. З ініціативи відомого гумориста-сатирика Анатолія Гарматюка в березні 1998 р. створено громадське творче об’єднання — Вінницький курінь гумористів імені Степана Руданського.

З приємністю повідомляємо, що лауреатом премії за 2020 рік був кореспондент газети «Сільські вісті», ветеран журналістики, член Національної спілки журналістів України Микола Юрчишин за книжку сатири і гумору «Нічний приблуда».

Софія СОШКО.

Мал. К. Трутовського, 1860 рік.

Повій, вітре, на Вкраїну

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув чорні очі...

Повій, вітре, з полуночі!..

 Між ярами там долина,

Там біленькая хатина;

В тій хатині голубонька,

Голубонька — дівчинонька...

 Повій, вітре, до схід сонця,

До схід сонця, край віконця;

Край віконця постіль біла,

Постіль біла, дівча мила.

Зупинися нишком-тишком

Над рум’яним, білим личком;

Над тим личком зупинися,

Чи спить мила — подивися.

Як спить мила, не збудилась,

Ти нагадай, з ким любилась,

З ким любилась і кохалась

І кохати присягалась...

Як заб’ється їй серденько,

Як дівча зітхне тяженько,

Як заплачуть чорні очі,

Вертай, вітре, к полуночі!..

А як мене позабула

Та нелюба пригорнула,

То розвійся край долини,

Не вертайся з України!..

Вітер віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє,

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю завмирає.

Гей, бики!

Та гей, бики!

Чого ж ви стали?

Чи поле страшно заросло?

Чи лемеша іржа поїла?

Чи затупилось чересло?

Вперед, бики! Бадилля

зсохло,

Самі валяться будяки,

А чересло, леміш новії…

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Ломіть бадилля,

Ломіть його, валіть на прах;

Нехай не буде того зілля

На наших

батьківських полях!

А чересло моє ізліва,

Леміш із правої руки

Зітнуть і корінь

того зілля —

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Зоремо поле,

Посієм яреє зерно,

А спаде дощик, незабаром

В землі пробудиться воно.

Пробудиться і на світ гляне,

І, як дівочії вінки,

Зазеленіють наші ниви, —

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Зерно поспіє,

Обіллє золотом поля,

І потече ізнову медом

І молоком свята земля.

І все мине, що гірко було,

Настануть дивнії роки;

Чого ж ви стали, мої діти?

Пора настала! Гей, бики!

Добре торгувалось

Чи в Києві, чи в Полтаві,

Чи в самій столиці

Ходив чумак з мазницею

Помежи крамниці.

І в крамницях, куди глянеш,—

Сріблом-злотом сяє,

А йому то і байдуже:

Він дьогтю питає!

Реготять дурні кацапи,

А він тілько сплюне

Та й до другої крамниці,

Багатшої, суне.

В найбагатшії крамниці

Два купці сиділо,

І туди чумак заходить

З мазницею сміло:

«Добридень вам,

добрі люди!» —

Та й зачав питати,

Чи нема у них принаймні

Дьогтю де продати.

«Нєту, нєту! —

купці кажуть,

Та й, шельми, сміються: —

Здєсь нє дьоготь —

толькі дурні

Адні продаються!»

А чумак їм: «То нівроку ж,

Добре торгувалось,

Щойно два вас

таких гарних

На продаж осталось».

Обманутий москаль

Сидить москаль на прилавку,

Прищурює очі.

Так і знати, що бідняка

Вареників хоче.

Хоче бідний вареників,

Нічого казати,

Та не знає по-нашому,

Як би їх назвати.

«Хазяюшка, галубушка! —

Почав говорити, —

Сварі-ка мне вот етаво!..

Вот как раз забыл уже!

Тесто сыром накладают, —

Как это зовется?»

«А господь

вас святий знає,

Що вам, служба, гоже!..

Тісто сиром накладають, —

Це галушки, може?»

«Не галуши, не галуши,

Я галуши знаю.

Свари-ка мне, бишь, ентого…

Всьо, біш, забиваю…»

«Тісто сиром накладають, —

Чи не пиріг буде?»

«Нє пирог, нє пирог;

Екая досада!..

Да знаєш лі, туда масла

Да сметани нада!..»

А хазяйка добре знає,

Чого москаль хоче,

Та чекає барабана,

Заким затуркоче.

Як почула барабана, —

Слава тобі, боже! —

Та й говорить москалеві:

«Вареників, може?»

Аж підскочив москалина,

Та ніколи ждати…

«Вареников, вареников!»

Та й пішов із хати.

Добра натура

Грає скрипка, грає кобза,

I бандура грає;

Мужик літом у кожусі

Гопки витинає.

Витинає мужик гопки,

Аж потом заллявся…

«Та скинь-бо ти кожух,

брате!» —

Якийсь обізвався.

«Ні, не скину! —

мужик каже, —

Бо натуру маю,

Щойно тілько з себе скину,

То все пропиваю!»

Свиня свинею

Несе мужик у ночовках

Додому свячене:

Яйця, паску, і ковбаси,

Й порося печене.

І порося, як підсвинок,

Та ще й з хроном в роті.

Несе, бідний, та й спіткнувся

У самім болоті.

І схибнулись нові ночви,

Затряслось свячене,

І в болото покотилось

Порося печене.

Глянув мужик на болото,

Посвистав до лиха,

Одвернувся, набік плюнув

Та й промовив стиха:

«Та свиня таки свинею!

Правду кажуть люди:

Святи її, хрести її —

Все свинею буде!»

Степан Руданський.